Глава 5

Єва неспішно йшла знайомими вулицями додому. Темні, похмурі дерева були вквітчані гірляндами. Та вимкнені при денному світлі, вони здавалися дівчині сірим павутинням, яке обмотало гілля дерев. Вона звернула до блошиного ринку, щоб трохи скоротити маршрут та швидше дістатися додому. Бачити нікого не хотілося. Хотілося скоріше забратися на диван, вкритися ковдрою з головою й сховатися від усього світу.

Чийсь голос вивів її із роздумів.

— Дівчино, вони вам сподобалися?

Жіночий голос нарешті достукався до свідомості Єви.

— Дивіться, ви таких вже ніде не знайдете, — продовжувала говорити до неї жінка похилого віку в яскравій квітчастій хустині. — Вони скляні. Зараз таких куль вже не роблять.

Вона продовжувала говорити, щось показуючи Єві.

Дівчина зрозуміла, що весь цей час стоїть на місці та дивиться в одну точку — на скляні новорічні кулі, які лежали в картонній коробці біля ніг похилої жінки, що їх продавала. Те, що дівчина нічого перед собою не бачила, поглинута своїми роздумами, Єва уточнювати не стала. Та жіночка не втихомирювалася.

— Дивіться, жодної подряпаної немає, — вона підняла коробку з кулями з землі та тицяла їх дівчині, продовжуючи нахвалювати: — А які кольори чудові! Ви тільки погляньте.

Єва винувато посміхнулася.

— Дякую. Мені не потрібно. Я просто дивилася.

Жінка зітхнула.

— Шкода. Я недорого прошу за них. Мені їхати скоро, — із сумом продовжила вона. — Мене діти до себе забирають. Кажуть брати тільки необхідне, а весь мотлох викинути. А який же це мотлох? Ці кулі ми разом з ними купували. Потім щороку разом на ялинку вішали. Вони раділи. Гримаси в їхньому відображенні корчили, сміялися. А зараз кажуть — мотлох, — вона знов зітхнула. — А мені ці скляні кулі шкода викинути. Стільки спогадів. Вони ж поб’ються.

Єва слухала. Їй стало шкода людини, що так хоче зберегти пам’ять про щасливі роки свого життя. Вона згадала свою неприкрашену ялинку в порожній квартирі. Хоч настрій був дуже далекий від святкового, та вона вирішила взяти ці кулі. Життя не закінчується на невдачах.

— Я куплю у вас ці кулі.

Очі жінки ожили та засяяли.

— Ой, дитино, дякую! — вона посміхнулася. — Та я тобі їх і задарма віддам, аби не викидати. Дуже хочеться, щоб вони в добрі руки потрапили. Бо зараз молодь більше пластикові іграшки вішає на ялинку, за модою. А ці, дивись, живі, — вона з любов’ю провела рукою по скляних кулях.

— Не треба задарма. Я куплю.

Вони сторгувалися, і Єва, підхопивши коробку з іграшками, поспішила додому, щоб знов не замислитися над чиїмось товаром та вимушено не купувати його. Дорогою дівчина твердо вирішила вбрати ялинку та запросити друзів до себе на святкування Нового року.

Прийшовши додому та переступивши поріг квартири, весь запал дівчини одразу зник. На очі знову навернулися сльози. Її тільки й вистачило, щоб повісити одну скляну кулю на гілку зеленої красуні, а коробку з рештою поставити поряд, під ялинку. Вона знов, без сил, лягла на диван та поринула в вир почуттів. Так пролежала до ночі. Світло так і не вмикала. Знов не хотілося нічого. Навіть відповідати на дзвінки мобільного. Вона навіть не дивилася, хто їй дзвонив. Лежала, розглядаючи темряву в квартирі та відблиски місячного сяйва. Не помітила, як зачепилася поглядом за скляну кулю, яка поодиноко висіла на ялинці. Вона була синього яскравого кольору з білими блискучими смужками та сніжинками. Та зараз, у темряві, вона здавалася чорнильною, з якимись неясними світлими, блискучими плямами. Єва лежала та дивилася на неї, не думаючи ні про що. Спостерігала, як інколи, виблискуючи на кулі, грало місячне сяйво, перетворюючи чорнильний колір на таємничу синяву з блиском переплетених ліній. Серед волохатих гілок ця куля була як окремий шматочок казкового світу. Ніби кришталеві дверцята у світ дитинства

Дівчина починала бачити засніжені доріжки на нічному кубового кольору небі. То ввижалося, що це білий димок підіймається у зимовому темному небі, показуючи втомленому подорожньому шлях до тепла. Шлях додому. Ось вона вже бачить засніжені дахи будинків, над якими в’ється, як мереживо, білий дим, огортаючи собою яскраві зорі в синьому небі. Зірки почали спалахувати у маленьких вікнах. Жовті вогники. Ось уже цілі вулиці вимальовуються в уяві, засніжене село з теплом у кожній оселі. Поступово Єва почала чути такі знайомі звуки рідної домівки. То десь далеко загавкав собака, і одразу його гавкіт підхопили аж на іншому кінці села. А ось уже почулася тиха пісня. Єва не зчулася, як заснула, заворожена цією казкою. Їй снився дім. Не та квартира, де вона зараз мешкала. Її дім у селі. Снилися батьки. Якісь свята. Літо. Як вона біжить до річки...

Дівчина прокинулась рано. За вікном ще було темно. Вона лежала, розплющивши очі, та згадувала свій сон. На душі стало трохи спокійніше. А може, й справді поїхати до батьків зустрічати Новий рік? Вона завжди старалась відвідати батьків на новорічні свята. Та ось зустрічати Новий рік разом з ними не доводилося вже давно. Вони все розуміли та не ображались. Але завжди чекали. Зараз їй нікого бачити не хотілось. Лише маму з батьком. Єва, не довго думаючи, почала збиратись. Хоча на душі було важко, та вона розуміла, що з цим впорається. В неї є люди, які її завжди чекають та люблять. Мама завжди казала: «Треба тільки переночувати з будь-якою бідою. А на світанку, може, одразу легше й не стане, та ти зрозумієш, що зможеш із цим впоратись».

Ось Єва й переночувала зі своїм болем. Тепер вона була впевнена, що хоче зустріти Новий рік з близькими. Та треба було поспішати. До батьків треба їхати потягом. Ще й чи будуть квитки, а Новий рік уже скоро. Поспіхом зібравши рюкзак, дівчина ще раз оглянула квартиру. Погляд зупинився на скляній кулі, яка одиноко висіла, окутана зеленою хвоєю. Дівчина дивилася на неї та, ніби крізь крихке скло, бачила казку, яка переносила в дитинство, в рідну домівку.