Глава 4

Зранку її розбудив неприємний рингтон будильника на телефоні. Вставати не хотілося, та треба було ще забігти в універ. Вона обіцяла допомогти викладачеві заповнити відомості про заліки та іспити у своїй групі. Зрештою, вона староста. Очі ледь розплющилися, опухлі від сліз та майже безсонної ночі. Нехотя та з великим зусиллям змусила себе встати й піти у ванну кімнату. Прохолодна вода трохи додала сил, та припухлі повіки й потухлий погляд змити не змогла. Одягнувшись та навіть не подумавши про сніданок, Єва попрямувала в універ. Ноги не йшли. Пленталися, ніби свинцем налиті. Здавалося, що вона йшла до універу цілу вічність. Дівчина дуже сподівалася не зустрітися сьогодні з Оленою. Та це було малоймовірно, вчилися вони в одній групі. Єва намагалася швиденько прошмигнути до аудиторії, залишившись непомітною в юрбі студентів, які снували туди-сюди коридорами у своїх справах. Можливо, їй вдасться закритися десь із паперами й нікого не бачити? Особливо Олену. Та сподівання були марними. Піднявшись на свій поверх та підходячи до аудиторії, вона зіткнулася з холодним поглядом колишньої подруги.

Та, ніби напередодні нічого не сталося, побачивши Єву, одразу підійшла.

— Привіт, — голос Олени був зверхнім. — Як справи?

Єва зупинилася. Якби Олена говорила м'якше, хоч трохи з жалем, що все так склалося, то Єва, напевно…

Ні, Єва не знала, як повелася б далі та як розмовляла б з Оленою. Та зараз, почувши холодність цього запитання, вона, зібравши залишки волі, відповіла спокійним тоном:

— Нормально. Мені немає про що з тобою балакати. Мене чекають.

Та, різко розвернувшись, смикнула двері й зайшла в аудиторію, щільно зачинивши їх за собою.

Можливо, все вийшло занадто різко, та це було схоже на втечу. Єва не переймалася цим. Зараз вона була рада тій тонкій перегородці, яка відділяла її від Олени. Викладач, зарившись у стос паперів, підняв на неї здивований погляд.

— Єво, нарешті, — сивочолий чоловік пухкої статури поправив окуляри та вже з радістю привітав її.

— Доброго ранку, Валерію Сергійовичу, — відповіла йому дівчина.

Вона на ватних ногах підійшла ближче до столу й важко сіла на стілець, який стояв поруч.

Погляд чоловіка з радісного став занепокоєним.

— Єво, що з тобою? Ти часом не захворіла? — він співчутливо розглядав її. — Якийсь у тебе хворобливий вигляд.

Обманювати викладача не хотілося. Та все ж дівчина почувалася недобре. Тому це була не зовсім брехня.

— Якось мені зле, Валерію Сергійовичу, — тихо відповіла вона.

Він спохмурнів, обвів поглядом кіпу паперів на своєму столі, потім знову поглянув на дівчину.

— Мабуть, моя дорогенька, — він підібгав губи, — мені доведеться з цією бюрократією розбиратися самому.

— Що ви, Валерію Сергійовичу, я ж обіцяла допомогти, — спробувала заперечити дівчина.

Викладач похитав головою.

— Ні, сьогодні йди додому. Відпочивай, лікуйся. Ми зустрінемося вже в наступному році.

Єва подивилася на папери.

— Нічого, — перехопивши її погляд, сказав чоловік. — З цією писаниною я впораюся, — він усміхнувся й додав: — Зараз якихось студентів із «хвостами» посаджу за них, то все швидко позаповнюємо. Йди відпочивай. Ти мені ще здоровою та життєрадісною будеш потрібна в наступному році.

Єва була дуже вдячна йому за це. Все одно зараз із неї було мало користі.

Подякувавши та побажавши в прийдешньому новому році всього найкращого, вона пішла додому. На її щастя, з Оленою вона більше не стикалася в коридорах.