- 2 -

POV Руслана

Я із сумом та розчаруванням спостерігала за рухом народу коло центральної ялинки, стоячи віддалік. Сумніви надовго застрягли в моєму серці.

Прожогом покинувши корпоратив, я прийняла рішення вертатись додому. Звісно, що не могла і далі там бути, спокійно спостерігаючи, як той, про кого я не переставала мріяти, витанцьовує із іншою. Я все зрозуміла.

Я справді зайва, і на цьому святі, і здається, в його житті. Чому ж я була настільки впевнена в тому, що Павло - інший? Що не схожий на Арсена...

А як іще інакше пояснити все це?

Вочевидь, ця гламурна юнка - його дівчина, з якою він намірився відсвяткувати Новий рік. Звичайне людське бажання - бути на свята поруч із коханою половинкою, - і що в цьому дивного? Усі так роблять...

Зрозуміло, чому Павло не запросив мене, хоча я чекала на це, адже знала про вечірку досить давно. Мабуть, і не приїхала б сюди, якби не офіційне запрошення...

Потім думки пересмикнуло в інше русло. Чому я постійно щось від когось чекаю? Зараз вже не прийнято говорити загадками , а діяти конкретно. Відчуття дежавю поглинуло мене цілком. Бо я не потрібна. Не хотів мене Арсен, безчесну брехню якого я викрила, не захотів і Павло, який бачить в мені лишень добру подругу...

Та я взагалі сама. Он, ніхто не телефонує, не вітає, хоча до Нового року залишилось як мінімум чотири години. Сама у такому чужому місті. Що я тут роблю? Ганяюсь за примарними мріями... Очікувала на новорічну казку, яку сама собі й вигадала...

Може, ще не пізно повернутись до Новограду? Піти порадувати батьків своєю присутністю, або припертись до Тані (здається, подруга щось говорила про милі посиденьки)? Чи може взагалі залишитись у пустій одинокій, але такій рідній моїй квартирі із прагненням нікого більше не бачити?

Але це ж Новий рік! Свято, на яке очікують мільйони, а я серед них... Стою тут посеред площі і сумно втикаю на галасливі юрби народу, що усміхнені та щасливі з пречудовим настроєм готуються відкрити нову сторінку свого життя. Це називається - не могла пройти повз зеленої стрункої пишної красуні, аромат хвойних гілок якої розносився на всю округу.

Тож хочеш чи не хочеш, воно все навіювало спогади про зимові свята. Єдине, чого бракувало зараз до повної атмосфери - білого іскристого снігу, який мав би вкривати зачерствілу груду землі, заколисуючи її у свій зимовий сон. Цьогоріч випало сніжинок немало десь після Михайла, а потім, на жаль, все розтануло та розвіялося, як зараз мої сподівання.

Думаю, хурделицю слід очікувати, як це буває завжди останніми роками, у лютому. А от морозець, який пощипував ніс та змушував колір обличчя робитись рожевим, був тут як тут, сподіваючись налякати присутніх своєю міццю. Та людям він не страшний, адже їм не до холоду.

Самотніх, здається, я тут не забачила, а от ті, що попривалювали гуртом та парами - сміялись, пританцьовували, виголошували тости, обіймались і по черзі робили селфі біля ялинки.

Я теж так хочу - абсолютно не задумуватись над тим, що буде завтра. Хоча, гадаю, абсурдно було б вважати, що одна ніч змінить твоє життя. Це ж просто ніч, а опівночі почнеться новий відлік часу, і що? Проблем у людей поменшає, чи вони надіються на те, що їх взагалі не буде?

Пригадую, як я любила в дитинстві під наглядом батьків прикрашати ялиночку, дбайливо куплену родичами на ринку. Тоді брала різнокольорові барвисті кульки та стрічки, і мугикаючи незрозумілу мелодію, чіпляла їх на трішечки колючі гілочки. Звісно, не обходилось без казусів, тобто щорічного випадкового биття прикрас, але з ким не буває? 

Маленькою я вірила у те новорічне диво, знала, що прийде Миколай і окрім подаруночків, принесе втіху, щастя та удачу в наш дім. Вірила й у передноворічне бажання, і старанно готувалась до цієї миті, виокремлюючи з купи дитячих мрій те, що мені справді буде необхідне у Новому році.

Саме тому тепер з теплотою та усмішкою згадую усі наші сімейні фотографії на свята минулих років, де на фотокартці було все ідеально. Зима, ялинка, новорічний стіл, я з батьками або Арсеном чи Танею... Знала, що завжди бажала собі щастя - особистого, сімейного та благополуччя в колективі, і оглядаючись назад, ловлю себе на думці - а може, те щастя, воно у мене вже є? І чому тільки тепер починаю жаліти, що покинула свою роботу у Новограді?

І тут я помічаю його. Струнку постать у темному плащі із картатим шарфом, обмотаним на шиї, та світло-сірою шапкою, якою додумався захистити голову від холоду. Хм, не те, що я - красуня із глибинки, яка цурається головних уборів. А ще й тим паче з такою зачіскою, як сьогодні - ні, вони мені точно не треба...

Стоп! Я щось геть не в'їжджаю у ситуацію. Що Павло тут забув?

Піддавшись меланхолійному настрою, все ще схильна думати, що це марення мого зубожілого мозку, тому і мигаю очима, щоб нібито прогнати те, чого немає. Але він не ступається! 

Уперто крокує поміж юрби, не зважаючи на шумні і подекуди п'яні зауваження, і зупиняється прямо переді мною. Це точно він. Павло, якого я покинула, чи може... той, хто кинув мене...

Від маківки аж до п'ят мене одразу охопив озноб. І тремтіла я аж ніяк не від холоду. Що робити? Бігти назад, граючись у хованки?

"Русю, ти ж доросла вже дівчинка..." - стукотіло у скронях, і я мимоволі погодилась. Навіщо тікати? Постою, вислухаю, але висновки, мабуть, залишаться ті самі...

- Лано! Фух, як же добре, що я тебе знайшов! - зі схвильованими нотками зітхає він, прагнучи взяти мене за руки.

Та я роблю крок назад, ніби відгороджуючись, бо не розумію. Чому Паша покинув веселе свято і свою нібито дівчину, і почався по нічному місту шукати мене? Який сенс? Свідомість формулює всі мої здогадки в запитання, яке я тут же по-ідіотськи виголошую.

- Як ти здогадався? І чого тобі треба?

Я дивлюсь на нього з болем в очах, і на моє лихо, знаю, що він це помітив. А в його зірницях я бачу лиш страх, невпевненість та переживання. Що й казати, я і сама зовсім вже не впевнена ні в чому... Дивний азарт, що відвідав мене сьогодні зранку, уже безслідно пропав.