-1-

POV Руслана

Я намалюю тобі новий день,

В якому місця не буде для зради,

Я напишу для тебе безліч пісень,

І я навчу тебе щасливою стати...

 Я наспівувала доволі знайому мелодію, без упину вертячись перед дзеркалом. Ну що ж, на губи нанесений блиск, вії підведені тушшю, мої пишні пасма врешті укладені в хвилясті локони... Я взяла баночку з імпортним косметичним лаком і кілька разів обережно пирснула по боках зачіски, потім знову вгледілась у дзеркало.

- Здається, операція "Краса" завершена! - усміхнулась мені відображення неймовірної леді через скляну поверхню.

Залишилось лишень накинути шубку поверх сукні із подовженим шлейфом темно-синього кольору - мого улюбленого, і вуаля - я готова підкоряти вершини. Настрій у мене сьогодні панував пречудовий, адже я знову мала б побачити його. Мого вірного друга, компаньйона та соратника - Павла. І ще натомість додам - мого коханого...

Так, із нас вийшов прекрасний тандем, і ті два місяці, проведені в Житомирі, я мабуть, ніколи не забуду. 

Якщо ви очікуєте, що зараз буду вихвалятись палкими освідченнями та романтичними побаченнями, то скажу, що в нашій історії все було не так. Основним важелем для спілкування і взагалі будь-яких зустрічей стала співпраця, запропонована його другом Костею.

Мені довелось залишити те життя, яке я мала у рідному Новограді, але я анітрохи про це не жалкую.

Павло, як порядний джентльмен, не дозволив мені тинятись по мотелях, а взяв і поселив мене у шикарному двоповерховому будинку, який радше був схожий на заміську віллу. І це вже пізніше я довідалась, що це був його спадок, залишений батьком, який хлопець ніяк не міг прийняти.

Так, я співчувала і шкодувала його. А ще старалась бути поряд і зовсім не через його зв'язки. Ми працювали над спільним проектом - я придумувала персонажів гри (добре, що шефові Кості сподобалась його задумка і мене тимчасово взяли у проект), і малювала комікси, а Павло коректував, придумував історію гри і перевтілював мої рисунки на комп'ютері.

З кожним днем, проведеним разом, я все більше переконувалась у його доброті, простоті та щирості, і скажу чесно - у такого миловидного статичного юнака не можливо не закохатися.

Часто ми разом проводили обідні перерви, і я сміялась з його жартів, куштуючи піцу чи гамбургер із швидких перекусів, після робочої зміни йшли гуляти містом, і мій компаньйон потроху знайомив мене з невідомим, а останнім часом взагалі я подовгу затримувалась у його житлі - приводом, як завжди, була робота, але не для мене.

Я чомусь знову налаштувала себе в режим очікування, бо так хотілось почути спершу від нього про якісь іскри симпатії. Та здається, Паші було не до того, бо ми як були, так і залишились друзями. Не знаю, можливо, перемагав його сором, наївність, а можливо, знову не хотів ранити мене... Так, іноді емоції переважували розум, і ми цілувалися, торкаючись уст один одного. 

У такі миті я щоразу сподівалась на якесь поглиблення дій, адже не могла просто стояти дуже близько поруч із цим мужчиною. Та щоразу ми зупинялись.

Спершу я відштовхувала його, адже реально боялась знову бути обманутою. Тоді я ще не могла знати, що коїться в його думках, і майже була впевнена, що як тільки мине чарівна ніч єднання, я більше не буду йому потрібною. Пізніше він став відгороджуватися, наголошуючи на значимості нашої дружби. Казав, що не хоче переходити на якийсь новий рівень, аби не розчаруватися, та й видно було, що дуже хотів зберегти саме наше приятелювання.

А потім нашими спільними зусиллями гра під назвою "Місто химер" вийшла у прокат. Скажу, що тих потужних сподівань Вовчика (ну, шефа нашого) ми не зовсім і виправдали, але за авторську ідею прислали чималий гонорар. Коли кошти опинились у мене на картці, то стало зрозуміло, що мені пора вшиватись додому. Все ж, до останнього очікувала, що Костя запропонує мені співпрацю у їхній конторі на постійній основі, але було видно, що там чимдуж хотіли мене здихатися.

Від Павла відчутних кроків також не було, і мені нічого не залишалося, як повернутись у Новоград до своєї одинокої пустуючої квартири. 

Так, я щодня сумнівалась, і до кінця не була упевнена в тому, що відчуваю до мого незнайомця з Озерного. Розум підказував, що це всього лиш іскра, миттєвість, гра гормонів чи просто намагання відволіктись, забути про минулі нещасливі стосунки. До слова, про Арсена я вже навіть не згадувала (і яке щастя, що він більше мене не турбував), бо у моїх хаотичних думках надійно утвердився образ усміхненого обличчя Паші, таких спокусливих губ, чорнявого волосся і таких теплих (нехай і дружніх поки) обіймів. 

Емоції видавали мене. Чорт, дівчинко, та ти закохалась! І що? Що в цьому поганого? Залишилось зізнатись йому, адже я більше не можу чекати. І впевнена в тому, що він також кохає. За нього завжди говорили його ясні щирі очі, які світились захопленими вогниками, коли він бачив мене. Цього я не могла не помітити...

Та й сьогодні - переддень Нового року, і всі непорозуміння та недоліки слід залишити в старому минулому.

- У Новий рік з чистою совістю! - постановила я собі сьогодні зранку, все ще надіючись на своєрідну магію дзвінкого бою курантів опівночі. Можливо, моє життя зміниться, і різдвяна фея висловить своє благословення...

Ой, та я ж запізнююсь!..

З цими роздумами і не помітила, як пройшов час. Добре, що хоч здогадалась замовити таксі, в яке вскочила майже з розгону, нетерпляче кваплячи водія. Побачивши мою метушню, дорослий чолов'яга з лисиною та вусами, лагідно посміхнувся і запевнив, що до півночі ще є час, і Попелюшка обов'язково зустріне принца, перш ніж спадуть чари. 

Та магія чомусь вирішила поглузувати з мене, і моя "карета" застрягла у заторі. Я хвилювалась, як ніколи раніше, адже мусила встигнути. Цей новорічний корпоратив із нагородженням - мій реальний шанс. Та ще й можливо, зроблю сюрприз Паші, який точно не знає, що я там буду. А від такої пропозиції, що надійшла на мою електронну скриньку кілька днів тому, я просто не могла відмовитись...