4.2. Стефан і Марія

Вони вийшли на міст, і це було дивно. Світ на очах змінювався. Ніч відступала повільно, неохоче. Над горами з’являлася помаранчева смуга світла, ніби хтось обережно провів пензлем по небу. Інн більше не здавався темним і страшним. Вдалині місто блимкотіло новорічними вогнями.
— Дивно… — прошепотіла Марія. — Наче ми пропустили час.
— Можливо, він просто дав нам побути разом.— відповів Стефан.
Вона стояла поруч, дивлячись на річку, і раптом подумала, що ця ніч справді закінчилася. Не календарна, а темна ніч у  їхніх відносинах.
Марія дістала телефон. Зв’язок з’явився одразу, ніби нічого дивного й не сталося.
«Ти де? — писала Віка, подруга у якої вона зупинилася на різдвяно-новорічні свята, — Я хвилююся».
Марія усміхнулася й відповіла:
«Все добре. Я зараз зі Стефаном Гострицьким».
Повідомлення прийшло майже миттєво.
«З тим…колишнім?»
Вона затрималася з відповіддю. Подивилася на екран, потім — на Стефана і написала:
«Так».
Кілька секунд — і ще одне повідомлення:
«Ви що… тепер знову разом?»
Марія завмерла.
Це запитання було надто простим для всього, що сталося. Вона не знала, як на нього відповісти.  Ще не усвідомила, як назвати те, що народжувалося між ними просто зараз.
Стефан обережно нахилився ближче.
— Це про нас? — запитав він тихо.
Вона кивнула.
Він не заглядав у екран. Просто поклав руку на поручні мосту поруч із її рукою так близько, що тепло відчувалося без дотику.
— Напиши, — сказав він спокійно. — Що тепер ми разом. Назавжди.
Вона підвела на нього очі.
— Ти впевнений? — тихо запитала.
Він подивився на світліючий горизонт, на річку, яка несла воду вже іншим кольором, і повернувся до неї.
— Я двічі в житті не роблю одну й ту саму помилку, — сказав він. — Особливо, якщо вона коштувала мені тебе.
Марія повільно видихнула і написала:
«Так. Ми разом».
Вона не додала «назавжди». 
Вони стояли поруч, дивлячись, як день остаточно перемагає ніч. В ньому їм не хотілося йти в різні боки

Вони мовчки зійшли з мосту і пішли туди, де знову з’явилося знайоме тепле світло. Кав’ярня стояла на тому місці, що і вчора. Тиха, з запітнілими вікнами і запахом кави, який розчинявся в ранковому повітрі.
Марія зупинилася і здивавано запитала:
— Виходить, кав'ярня чарівна?
Вони пройшли між засніжених столиків.
Двері кав’ярні тихо дзенькнули, впускаючи їх усередину.
Марія зняла рукавиці й поклала їх на стіл. Стефан відсунув стілець і сів поруч, так близько, що її плече торкалося його плеча. Вона не відсунулась, а навпаки легенько притулилася до нього.

Колись вони побоялися бути «разом і назавжди» й називали це доречністю. Потім навчилися жити окремо й назвали це дорослістю. Тепер вони сиділи поруч і не знали, як подолають відстань між містами, роботою й колишніми страхами.  Але любов, якщо її не зраджувати,  завжди знайде шлях, щоб поєднати серця після розлуки, навіть якщо це буде диво у новорічну ніч.