4.1. Марія

Марія дивилася на нього і мусила зізнатися собі: вона його продовжує кохати. Саме тому, вона мусила йти. Саме тому, підвелася різко, ніби боялася передумати. Взяла пальто зі спинки стільця.
— Мені час. Приємно було поспілкуватися. — сказала тихо, не дивлячись на нього.
Стефан підвівся майже одразу.
— Марічко… — почав він і не договорив.
Світ навколо них наче поплив, м’яко, як акварель від води. Стіни кав’ярні втратили чіткість, світло згасло, столи розчинилися в тумані. 

Марія встигла лише кліпнути очима.
Вони стояли надворі. Біля Інну.
Вогні міста були далеко. Дрібні, розмиті,  Річка гуркотіла, лякаючи своєю стрімкою течією. Холод торкнувся щік, і страх піднявся десь під грудьми.
— Що це?.. — прошепотіла вона.
Вона потягнулася до телефону.
Зв'язку не було. Навігатор не завантажувався. Дороги ніби зникли. Міст — теж. Лише вони удвох на кам'янистому березі біля темної води.
Стефан стояв поруч.  
— Не бійся. Я з тобою. — сказав він упевнено.

Стефан обережно допоміг їй накинути пальто, застібнув ґудзики,  поправив пасмо волосся, яке вибилося з-під коміра. Його рухи були знайомі до болю.
— Ти знову без рукавиць, —мовив він тихо й, не чекаючи відповіді, витягнув свої та подав їй. 

— Що нам робити?
— Я знаю, куди нам іти.— відповів Стефан, ніби це стосувалося не напряму, як вийти на дорогу, а куди рухатися по життю. — Візьми мене під руку.
Вона вагалася лише мить. Потім довірилася.
Вони рушили  разом вздовж річки.
Вона йшла мовчки, відчуваючи тепло Стефана крізь пальто. В голові спливали  давні слова: його про Європу, про статус, про майбутнє, і її — про дім, про сім’ю, про «разом». Їй здалося, що вона знову тримає його там, де він тоді не хотів бути.
Вона смикнула, намагаючись відняти руку. В ту ж мить послизнулася.
Стефан встиг підтримати її,  притиснувши до себе міцніше.
— Обережно, — сказав він турботливо.
Вона підвела на нього погляд.
— Тоді… — почав він і зупинився, підбираючи слова. — Тоді я дозволив нам не триматися за руки.— Але тепер я тебе не відпущу. Бо я все ще тебе кохаю. Я був не правий тоді, Марічко! І якщо доля дала нам ще одну дорогу… я пройду її з тобою. До кінця.
Вона мовчала. Їй тепер не хотілося звільнити себе від нього.