3.2.Стефан

Вони говорили про дрібниці. Про те, що було тепер, а не колись.
— Інсбрук… — Марія трохи замислилася, підбираючи слова. — Він дуже тихий, якщо знати, куди не йти. Мені тут спокійно.
— Ти завжди вміла знаходити такі місця, — усміхнувся Стефан. — Я ніколи не знав, куди звертати, щоб знайти нешумне місце.
— Ти завжди поспішав, — відповіла вона без докору. — А я — любила спостерігати.
Він розповів про аспірантуру. Про бібліотеки, де вечорами ніхто не розмовляє. Про відчуття, коли мова стає робочим інструментом, а не живим простором. Про те, як важко іноді бути правильним.
Вона слухала уважно, не перебиваючи. Так, як колись. Потім розповіла про свої лекції. Про студентів, які ще не вміють боятися, але вже вміють сумніватися. Про Острог, який не змінився, і про неї, яка змінилася.
Він ловив її голос і помічав деталі.
Маленькі сережки у формі кільця. Точнісінько такі, як те, що колись було в нього у вусі. Лише мініатюрні.  Він тоді сміявся, що це дрібниця, а вона сказала, що дрібниці запам’ятовуються. На її зап’ясті був тонкий шкіряний браслет. Його робота. Він сплів його одного вечора, сидячи на підлозі гуртожитку, поки вона читала. Стефан пам’ятав кожен вузлик.
І сукня на ній. Тепла, довга, кольору капучіно. Та сама. Він змусив Марічку купити цю теплу й красиву річ на Новий рік. То був останній Новий рік разом. Вона тоді казала, що не носитиме таке. А тепер сиділа в ній навпроти — спокійна, доросла, неймовірно близька.
Стефан відчув, як щось усередині стискається. Він думав, що тільки він зберігав спогади. Що тільки він пам’ятав.
— Ти не дуже змінилася, — сказав він тихо, більше собі, ніж їй.
Марія стримано відповіла:
— Ми обоє змінилися.  Просто не все відійшло.
Він подивився на її руку, на браслет. Хотів щось сказати. Не знайшов слів.
— А ти… — вона затнулася на мить. — Ти виглядаєш так, ніби тобі підходить цей світ.
Він знизав плечима.
— Я просто навчився в ньому жити.
Вони замовкли.
В цій паузі йому стало остаточно зрозуміло: вона берегла пам’ять про них так само, як і він. Не як тягар, як частину себе. І це лякало більше, ніж будь-яка сварка.