3.1. Стефан

Він підвівся першим.
— Сідай… — сказав тихо, ніби боявся, що голос зрадить його швидше, ніж погляд.
Марія кивнула і підійшла до столика. Він відсунув стілець.  Жест був автоматичний, з пам’яті тіла, яке пам'ятало її. Так само автоматично він підняв руку і замовив для неї капучіно. Він знав  смаки коханої.
Стефан сіпнувся, щоб взяти її за тонкі пальчики. Так робив завжди, коли вони чекали на замовлення у кав'ярні. Зараз упинив свій порив.
Марічка ніби чекала цього жесту, і побачивши як він зупинив себе, прийняла руки зі столу і поклала їх на коліна.

Він стиснув пальці в кулаки. Пропустив момент. Згадав, як колись торкнувся Марійчиної руки тоді, у гуртожитку, коли він прийшов до неї і, плутаючись у словах, зізнався, що кохає Буковинську до нестями. Коли сказав, що хоче, аби вони були парою.

 Марічка тоді мовчала кілька секунд довше, ніж він витримував, а потім переплела свої пальці з його у відповідь. Так вони трималися чотири роки. Просто. Справжньо.
Тепер він сидів навпроти і відчував себе розгубленим бовдуром. Покликав її.. а сам не може сказати те, що й досі шкодує, що вони так розійшлися.
Стефан побачив, як напружилися її плечі, і раптом зрозумів: вона хвилюється. Так само, як і він.
Кілька секунд вони мовчали.
І саме вона порушила тишу.
— Як ти? — спитала спокійно, майже буденно. Наче між ними не було сварки. Наче вони не розходилися боляче й різко. Наче просто були давніми друзями й колегами, які давно не бачилися.
— Добре, — відповів він після паузи. — Пишу… закінчую роботу. А ти?
— Викладаю, — усміхнулася вона ледь помітно. — В Острозі. Теж пишу. Ще не закінчую, хоча науковий керівник підганяє.
Він кивнув, хоча й так знав. Але тепер це було інакше — не зі стрічки в соцмережах, а з її вуст. 
— Ти… надовго тут? — запитав він.
— До третього.— сказала вона. — А ти, виходить, знову не поїхав додому?
Це не було докором. Просто констатацією.
Він усміхнувся куточком губ.
— Виходить.
Вони знову замовкли. Але ця тиша вже не тиснула. 
Він дивився на неї. 

Марічка нарешті дістала свої тендітні руки з-під столу й обійняла чашку. Стефану хотілося взяти одну з них — просто щоб перевірити, чи пам’ятає тіло як вони колись переплітали пальці.
Але він не наважився.