2.1. Марія

Це був він. 

Колишній. І все ще — коханий. 
Стефан.

В його зелених очах не було уже дикого козацького вогню. Там тепер жив холод гір.
Він змінився. Русяве було коротко підстрижене. Ніякого сліду  довгої коси. Ніякої бороди… 
Костюм сидів на ньому правильно, ніби він завжди був частиною цього образу.
Марії від цього стало дивно боляче.
Колись він ненавидів костюми. Носив потерті джинси, футболки з написами, які ніхто, крім нього, не вважав дотепними. Любив вишивані сорочки, але не ради події, а тому що він — козак. На зап’ясті носив саморобні шкіряні браслети, а у вусі — кільце, схоже на козацьке. Коса у нього — це було щось особливе. Лякаюче і водночас  кумедне. Декан і ректор просили зняти «те чудо» з вуха та підстригтися, але він лише усміхався. Один із найкращих студентів академії, Стефан Гострицький  уперто тримався свого стилю, ніби це була ще одна форма свободи.
А потім, на п’ятому курсі, усе зникло.
Браслети. Кільце. Вишиванки. Волосся.
Він почав говорити про міжнародне право. Про Європу. Про інше життя. І в цьому новому, серйозному світі не залишилося місця для серйозних стосунків, яких вона хотіла. Принаймні, так він тоді вирішив.
Марія пам’ятала, як дивилася на нього того злощасного дня і не могла зрозуміти: це він зняв прикраси чи зняв усе, що могло нагадувати йому про свободу і про неї.
Тепер він був тут. Стефан виглядав так, ніби все склалося у його житті, як він хотів. Одним словом, ідеально.
— Марічко!
Її ім’я в його голосі було обережним. Не як виклик, як запит. І вона раптом зрозуміла: він хвилюється. Не менше, ніж вона.
Вона зробила крок уперед.
Минуле не зникло. Воно просто сиділо за столиком біля вікна,  пило  гірку каву і думало про неї.