26

Я викликаю службу вранці, ще до того, як близнюки прокидаються. У домі стоїть дивна тиша — не депресивна, не зла, а насторожена, ніби самі стіни знають: сьогодні тут має бути свято, а натомість — порожнеча. За вікнами сніг лягає рівно, повільно, як перед Новим роком, коли все завмирає в очікуванні змін.

— «Маг на годину», — відповідають швидко. — Слухаємо.

— Мені потрібна Аліса Верден, — кажу я. — Підготовка будинку до новорічного бала.

Пауза. Коротка, але достатня, щоб я її відчув.

— Ми надішлемо наставницю Ліру, — зрештою кажуть. — Вона вже вільна.

— Я просив конкретного мага, — кажу спокійно. Занадто спокійно. — Це важливо.

— Перепрошую, мілорде, — у голосі з’являється щось обережне. — Але Аліса більше не працює в службі.

Слова не одразу доходять. Наче хтось кинув їх у воду, і вони йдуть на дно, не спливаючи.

— Поясніть, — прошу я.

— Вона покинула службу, — повторюють. — Учора. Офіційно.

Я кладу кристал виклику на стіл повільніше, ніж треба. Депресивний дух у кутку здригається і видає зітхання, повне докору — навіть йому не до свята.

Ліра приходить за годину. Вона працює добре — швидко, чітко, без зайвих слів. Магія прикрас сама розвішує гірлянди, вікна сяють зимовими чарами, але дім лишається непривітним. Близнюки спершу визирають із-за сходів, а потім розчаровано зникають у кімнатах.

— А де Аліса? — не витримує Ліор.

Ліра кидає на мене короткий погляд.

— У неї інші плани, — відповідає вона нейтрально.

Я чекаю, поки вона закінчить із бальною залою. Чекаю, бо не маю права питати раніше.

— Вона ж не захворіла? — нарешті кажу.

— Ні.

— Її хтось образив?

— Ні.

— Тоді чому? — мій голос стає нижчим. — Вона не з тих, хто йде без причини.

Ліра знизує плечима.

— Вона сказала, що зібрала достатньо грошей, — відповідає вона. — Щоб переїхати. Почати нове життя. Для сироти це… логічно.

Логічно.

Слово застрягає між ребрами, як уламок крила.

— Вона щось передавала? — питаю я.

— Ні.
І, трохи помовчавши:
— Вона була вдячна за можливості.

Я киваю. Відпускаю її.

Коли двері зачиняються, дім знову завмирає. У залі, прикрашеній до Нового року, немає сміху, немає кроків, немає її. Лише блискучі прикраси, які чомусь здаються недоречними.

— Тату? — тихо питає Рен із-за сходів. — А Аліса ще прийде?

Я дивлюся на святкову залу довше, ніж слід.

— Не знаю, — відповідаю чесно.

І в цю мить розумію: якщо вона пішла саме тепер — значить, її змусили. А якщо її змусили… значить, цей Новий рік буде лише початком.

Ось і кінець першої частини. Запрошую до новинки "Халепа для дракона"