24

Я повертаюся до служби з дивним відчуттям, ніби за мною тягнеться тінь. День звичайний: у вестибюлі пахне воском і свіжими чарами прибирання, хтось сперечається біля стійки замовлень, Ліра десь у глибині коридору сміється — і все це раптом здається крихким, ненадійним, ніби декорацією, яку ось-ось знімуть.

Герцогиню Телбот я помічаю не одразу. Вона сидить у кріслі для клієнтів, пряма, бездоганна, чужа цьому місцю. Ніби шматок палацу випадково занесло в нашу скромну службу. На ній темне вбрання, без прикрас, але тканина така, що я відчуваю її ціну навіть на відстані.

— Алісо Верден, — каже вона, і моє ім’я звучить як вирок.

Ліра обертається, хмуриться, але герцогиня піднімає руку, зупиняючи її ще до першого слова.

— Я лише поговорю. Наодинці.

Ми сідаємо в маленькій переговорній. Стіни тут тонкі, і я раптом ловлю себе на дурному бажанні, щоб хтось почув, щоб це не було лише між нами.

— Я знаю про перевірку в палаці, — починає вона спокійно. — І про те, що лікарі виявили.

У мене холонуть пальці.

— Це… конфіденційно, — кажу я, і голос зрадницьки тихий.

— Для вас, — погоджується герцогиня. — Не для мене.

Вона дивиться прямо, без злості, без зверхності. Це лякає більше за крик.

— Проблеми з аурою, — продовжує вона. — Порушення, які можуть вплинути на здатність мати дітей. Не остаточний вирок, звісно. Але ризик.

Я мовчу. У голові шумить, наче хтось перевернув коробку з чарами.

— Дайніс хоче ще дітей, — каже вона далі, і тепер у її голосі з’являється сталь. — Він дракон. Для нашого роду це не примха, а обов’язок.

Я ковтаю. Перед очима постають Рен і Ліор — брудні коліна, змовницькі погляди, гриб у клітці.

— Якщо ви й далі будете називатися його нареченою, — герцогиня нахиляється трохи вперед, — у всіх будуть проблеми.

— Я… це лише легенда, — намагаюся заперечити. — Тимчасово.

— Тимчасове у таких речах має дивну властивість ставати постійним, — сухо відповідає вона. — А якщо Дайніс зробить вибір на вашу користь… я заберу опіку над близнюками.

Слова падають одне за одним, і кожне б’є точно.

— Ви не можете, — видихаю я.

— Можу, — спокійно каже вона. — І зроблю. Бо ви не зможете дати йому того, що потрібно роду Телботів. І ви це знаєте.

Тиша між нами стає густою, як смола.

— Я не хочу вам зла, Алісо Верден, — додає герцогиня майже м’яко. — Я пропоную вихід. Зникніть. Припиніть цю… виставу. Дайте Дайнісу можливість зробити правильний вибір. І тоді ніхто не постраждає. Особливо діти.

Вона підводиться, не чекаючи відповіді. На мить мені здається, що вона скаже ще щось — погрозу, наказ. Але ні.

— Ви розумна дівчина, — кидає вона наостанок. — Ви зрозумієте, що робити.

Двері зачиняються тихо.

Я залишаюся сидіти, дивлячись на порожній стілець навпроти. Усередині все дивно спокійно. Ні сліз, ні паніки. Лише ясне, кришталеве усвідомлення: якщо я залишуся — я заберу в нього більше, ніж маю право. Якщо зникну — зраджу себе.

І я раптом розумію, що це і є справжній вибір. Не про кохання. Про ціну.