22

Я ставлю пиріг на стіл обережно, ніби він може вкусити у відповідь. Він вийшов таким, як завжди виходив удома: трохи нерівний по краю, з теплою скоринкою і запахом, від якого навіть мармур здається м’якшим.

Король дивиться на нього з цікавістю, не поспішаючи. Наче дає магії час визначитися, чи варто йому довіряти.

— Можна? — питаю я, і це звучить дивно, бо питати дозволу на пиріг у короля — не те, до чого мене готував пансіонат.

— Прошу, — киває він.

Він відрізає шматок сам. Без чарів, без дегустаторів, без церемоній. Я помічаю, як придворні напружуються, але король не звертає на них уваги.

Перший укус.

Я затамовую подих. Магія в кімнаті теж ніби завмирає.

Король жує повільно. Його погляд змінюється не різко — радше так, як змінюється світло в кімнаті, коли хтось відкриває вікно.

— От воно як, — тихо каже він.

— Не сподобалось? — виривається в мене, перш ніж я встигаю подумати.

Він усміхається. Справжньо.

— Навпаки. Це… чесно.
Без палацової хитрості. Без намагання сподобатися.

Він робить ще один укус, менший.

— Тепер я розумію, — додає король, — чому Дайніс говорив про вас так, ніби ви не маг, а якір.

Я червонію. Дуже.

— Ваша Величносте, я просто готую.

— Саме тому, — киває він. — І саме тому я запрошу вас ще. Не як підозрювану і не як перевірювану.

Він відкладає виделку.

— Як гостю палацу. Час від часу.

Моє серце робить дивний кульбіт.

— А перевірка здібностей? — обережно питаю я.

Король махає рукою.

— Формальність. Ми її завершимо. Але тепер — без поспіху і без тиску.

Він дивиться на мене уважно, але вже без холодної оцінки.

— Ви можете йти, Алісо Верден. І передайте моєму родичу, що якщо він знову з’їсть увесь пиріг сам — я образжуся.

Я сміюся. Трохи нервово. Трохи щиро.

І виходячи з кабінету, я раптом розумію:
я зайшла сюди як стажерка під підозрою,
а виходжу — як людина, яку король хоче бачити знову.

І це лякає майже так само, як і тішить.

Після пирога все повертається на свої місця. Майже.

Мене не відпускають одразу — лише проводять коридорами назад, тими самими, де стіни знову стають холодними й уважними. Магія палацу ніби зітхає і складається в робочий режим, як служниця після короткої перерви. Я йду мовчки, намагаючись не думати про те, що король запросив мене «ще». Це слово чіпляється за думки, але я відштовхую його. Зараз не час.

У залі діагностики вже інші люди. Ті самі кристали, але світять тьмяніше. Маги переглядаються між собою, і мені це зовсім не подобається. Коли фахівці перестають дивитися на пацієнта й починають дивитися один на одного — нічого хорошого це не означає.

— Продовжимо, — каже старший діагност. — Сядьте рівно. Не чиніть опору чарам.

Наче я колись чинила, думаю я, але мовчу.

Чари входять у мене інакше, ніж раніше. Не поверхнево, не «хто ви і що вмієте», а глибше — так, ніби вони шукають не магію, а причину. Я відчуваю легке запаморочення, як тоді, коли вперше в дитинстві перевтомилася після заклинань і знепритомніла на сходах пансіонату.

— Стоп, — різко каже хтось.

Чари відступають, залишаючи по собі дивне тепло під ребрами. Я кліпаю, намагаючись зосередитись.

— Щось не так? — питаю я, і мені дуже не подобається, як рівно звучить мій голос.

— Це… — діагност підбирає слова, — не зовсім у межах стандарту.

— Ви так кажете, ніби стандарт — це я, — не втримуюся.

Він дивиться на мене довше, ніж треба.

— Ваші показники нестабільні. Не небезпечні, — додає швидко, ніби читає мої думки. — Але нетипові. Нам потрібна додаткова перевірка.

— Якої саме? — питаю я.

— Медико-магічної, — відповідає інший маг, і в його голосі з’являється та сама обережність, яку я вже сьогодні чула. — Це формальність.

Формальність — у палаці цим словом називають усе, що може перевернути життя.

— У чому проблема? — я стискаю пальці на колінах. — Якщо я хвора, скажіть. Якщо щось загрожує — я маю право знати.

Мовчання триває надто довго.

— На цьому етапі ми не можемо надати точного пояснення, — нарешті кажуть мені. — Саме тому й потрібна додаткова перевірка.

— Коли?

— Якнайшвидше. Але не сьогодні.

Мені дозволяють підвестися. Ніхто не дивиться мені в очі. Це гірше за будь-які слова.

— Я можу йти? — питаю я.

— Так, — киває діагност. — Процедура продовжиться після медичного висновку. Вас повідомлять.

Я виходжу з зали, і коридор здається довшим, ніж був раніше. Палац більше не дивиться на мене з цікавістю — тепер він дивиться з підозрою. Я відчуваю це шкірою.

Додаткова перевірка здоров’я.
Без пояснень.

У пансіонаті нас учили, що магія й тіло — пов’язані. Але також учили: якщо тобі нічого не кажуть — значить, ще не вирішили, чи ти проблема.

Я зупиняюся біля вікна, дивлюся на двір унизу і раптом ловлю себе на дуже простій, дуже небезпечній думці.

А якщо це пов’язано не зі мною?
А якщо це пов’язано з тим, що я готую?
Або з тим, для кого я готую?

Я відганяю цю думку. Рано. Занадто рано для висновків.

Але коли я виходжу з палацу, відчуття не відпускає:
сьогодні мене перевіряли не як магиню.
І навіть не як людину.

І це — найгірше.