21

До палацу я приїжджаю занадто рано або занадто пізно — тут завжди так. Камінь ще холодний після ночі, повітря чисте й гостре, а варта дивиться на мене так, ніби я або дуже небезпечна, або дуже невчасна. Можливо, і те, і інше.

— Аліса Верден, — кажу я, простягаючи документи.

Моє ім’я проходить крізь перевірочні чари, дзенькає, ніби монета, і тільки тоді мене пропускають усередину.

Мене ведуть не до тронної зали — і на тому дякую, — а в службове крило. Світлі приміщення, голі стіни, запах крейди й металу. Тут перевіряють магів так само, як перевіряють інструменти: без сентиментів.

— Сідайте, — каже маг-діагност, не піднімаючи очей. — Це стандартна процедура.

Стандартна. Я киваю, хоча всередині мене все стискається. Стандартно мене ще ніколи не перевіряли.

Чари ковзають по мені, як холодна вода. Спершу поверхнево — клас, напрям, рівень. Потім глибше. Я відчуваю, як вони торкаються моєї побутової магії, затримуються на ній довше, ніж треба.

— Цікаво… — бурмоче хтось.

Оце слово мені зовсім не подобається.

Один із кристалів спалахує не тим кольором, що мав би. Я затамовую подих.

— Перевіримо ще раз, — кажуть уже уважніше.

І саме в цю мить повітря в кімнаті різко змінюється. Магія ніби відступає, схиляє голову, стає обережною. Двері відчиняються самі.

— Досить, — лунає голос. — Його Величність бажає бачити Алісу Верден негайно.

Я повільно підводжу голову.

Король.

У голові миттєво порожньо. Абсолютно. Наче хтось витер думки ганчіркою. Я встигаю подумати тільки одне: я нічого не зробила, правда ж?

— Його… Величність? — перепитую я, і власний голос звучить надто тонко.

— Так, — киває придворний. — Перевірку буде продовжено пізніше.

Мене вже ведуть коридорами, де килими м’якші, а стіни дивляться уважніше. Серце калатає так, ніби хоче втекти першим. Я не знаю, що страшніше: якщо король знає про мене щось погане — чи якщо знає щось важливе.

Я стажерка. Я просто прибираю. Я не краду артефакти і не підриваю палаци, — повторюю собі подумки, як заклинання.

Перед високими дверима я зупиняюся. Долоні спітнілі. Магія під шкірою нервує разом зі мною.

— Проходьте, — кажуть мені.

І я заходжу, дуже чітко розуміючи:
що б король не хотів почути — цей день точно не буде звичайним.

Я заходжу й завмираю. Кабінет короля не схожий на тронну залу — тут тихо, світло падає з високих вікон, а на столі замість корони лежать папери й… тарілка. Порожня.

Король підводить на мене погляд і всміхається так, ніби я не під перевіркою, а просто зайшла не в ті двері.

— Аліса Верден, — каже він. — Не хвилюйтесь так. Ви не під арештом.

Я киваю. Дуже повільно. Серце все одно не вірить.

— Мені про вас розповіли, — продовжує король, складаючи пальці в замок. — Мій родич має дивовижну здатність говорити про серйозні речі, а потім раптом почати з захватом описувати… пиріг.

Я кліпаю.

— Пиріг?

— Саме так, — киває він. — Фірмовий. Домашній. Не з палацової кухні. Зі спогадами.

Мені стає ще страшніше. Бо з магією я ще можу якось впоратися, а от зі спогадами — ні.

— Дайніс стверджує, — король ледь помітно всміхається, — що після нього навіть старі родові захисти поводяться тихіше. А це, повірте, ознака цікава.

Я ковтаю.

— Ваша Величносте, я… я стажерка служби побутової магії.

— Чудово, — відказує він спокійно. — Отже, ви вмієте готувати.

Він встає і робить жест у бік дверей.

— Кухня у вашому розпорядженні. Перевірку здібностей ми продовжимо пізніше. А зараз я хочу зрозуміти одне:
чи справді цей пиріг вартий того, щоб мій родич уперше за багато років виглядав… живим.

У мене паморочиться в голові.

— Я… постараюся.

— Не старайтеся, — каже король м’яко. — Просто готуйте, як для дому.

І от так, замість кайданів і кристалів діагностики, мене проводять у королівську кухню.

Я стою серед мармуру й міді, тримаю в руках фартух, і думаю тільки одне:
якщо я зараз зіпсую пиріг — мене, можливо, не страчать, але Дайніс точно дізнається.

А це, з якихось причин, лякає сильніше.