19

Він просить це так просто, що я навіть не одразу розумію, що це не наказ і не перевірка.

— Ти не проти приготувати вечерю? — каже Дайніс, ніби йдеться про чашку чаю. — Нічого урочистого. Просто… по-домашньому.

Я моргаю.

— Я взагалі-то стажерка з побутової магії, — кажу я. — Це буквально моя спеціалізація.

— Саме тому, — з легкою усмішкою відповідає він. — І ще тому, що хлопці краще їдять, коли хтось чаклує на кухні, а не влаштовує дипломатичні прийоми.

Аргумент знову бездоганний.

Кухня зустрічає мене теплом і тихим бурчанням. Вона велика, світла, з вікнами в сад і столом, який явно бачив не одне сімейне лихо. Магічні плити сплять, каструлі дрімають, ножі вдають, що вони просто предмети, а не потенційні учасники драм.

— Ну що, — кажу я, закочуючи рукави. — Попрацюємо.

Я запускаю легке заклинання чистоти, і поверхні оживають, блищать, ніби давно чекали на увагу. Овочі самі стрибають на дошку, ніж рухається слухняно, точно, без пафосу. Соус помішується, змінюючи відтінок на ідеальний. Запахи повільно заповнюють простір — не нав’язливо, а обіцяюче.

Я настільки занурююся в процес, що не одразу помічаю погляди.

— Вона знову чаклує, — шепоче Рен десь із-за шафи.

— Тихіше, — відповідає Ліор. — А то вона почує.

— Я чую, — кажу я, не обертаючись.

Дві голови синхронно ховаються. Потім одна з’являється знову.

— А можна дивитися? — питає Ліор.

— Можна, — кажу я. — Але не втручатися.

— Ми вміємо, — серйозно каже Рен. — Майже.

Вони сідають на високі табурети, стежать за кожним рухом, як за виставою. Коли я додаю спеції, соус на мить спалахує м’яким світлом, і хлопці захоплено зітхають.

— Вона ж не вибухне? — питає Рен.

— Якщо буде чемною, — відповідаю я. — Як і ви.

Каструля тихо буркоче, магія лягає рівно, спокійно. Не як у балових залах — без показовості, зате з теплом. Я раптом ловлю себе на думці, що мені добре. Просто стояти тут. Готувати. Знати, що це з’їдять.

У дверях з’являється Дайніс. Він не втручається, лише спирається на одвірок і дивиться. Не на страви — на нас.

І в цю мить кухня виглядає не як частина маєтку дракона.
А як дім.

Я вже майже закінчила з вечерею, коли це відчуття накриває раптово — тихе, тепле, з присмаком дому, якого давно немає. Не маєтку. Не пансіонату. А того місця, де хтось готував для тебе, а не просто правильно.

Мама.

Вона майже ніколи не пекла складного. Але був один десерт. Дуже простий і зовсім не місцевий. У нашому краї про нього майже не знали, бо рецепт прийшов звідкись із південних торгових шляхів, де магія була м’якою, а кухня — тягучою, як мед.

Я дивлюся на стільницю й усміхаюся сама собі.

— Зроблю ще дещо, — кажу я. — Якщо ніхто не проти.

— Ми завжди за ще дещо, — урочисто заявляє Рен.

— Особливо якщо воно солодке, — додає Ліор.

Це молочний пиріг із шафраном і апельсиновою цедрою, але пиріг — це занадто гучно сказано. Він ніжний, майже кремовий, готується без тіста. Мама називала його сонцем у формі.

Я нагріваю молоко повільно, без вогню — лише теплом долонь. Додаю трішки меду, краплю апельсинової олії, нитки шафрану. Магія тут не наказує — вона слухає. Суміш густішає, світиться ледь помітно, як захід сонця крізь фіранки.

— Воно живе, — шепоче Ліор.

— Усі правильні десерти живі, — відповідаю я.

Я виливаю масу у форму, запечатую зверху заклинанням пам’яті — дуже простим, майже дитячим. Мама колись навчила: солодке має пам’ятати, для кого його роблять.

Коли десерт доходить, кухня наповнюється запахом, від якого навіть посуд завмирає. Тепло. Цитрус. Щось дуже давнє і дуже безпечне.

Дайніс підходить ближче.

— Це не місцева страва, — каже він.

— Ні, — відповідаю я. — Її готувала моя мама. Тільки вдома.

Я не дивлюся на нього, коли кажу це. Але він мовчить так, як мовчать, коли розуміють: це важливо.

Я ріжу десерт обережно, майже урочисто. Він тримає форму, але тремтить, як живий.

Рен пробує першим.

— Вау, — каже він після паузи. — Це… як обійми.

— І ще трошки магії, — додає Ліор з повним ротом.

Я сміюся — і раптом розумію, що вперше за дуже довгий час приготувала щось не як роботу.

А як пам’ять.