16

Я повертаюся в пансіонат із твердим наміром бути розумною дорослою магинею й не вірити в карти, упирих і зловісні паузи в чужих фразах. Майбутнє — річ примхлива. Якщо на кожне передбачення реагувати серйозно, можна й до обіду не дожити.

Я розкладаю речі. Мию руки. Навіть сміюся сама з себе, коли ловлю відображення в дзеркалі — бліду, з надто серйозними очима.

— Перестань, — кажу я вголос. — Це просто збіг. Просто… життя.

Життя, втім, вирішує відповісти негайно.

Стукіт у двері різкий, офіційний, без варіантів. Не той, яким приходять за запізнілою платнею чи з черговим викликом.

Я ще встигаю подумати, що, мабуть, Ліра знову щось наплутала з документами.

На порозі стоїть королівська варта.

Двоє в сріблястих нагрудниках із гербом, третій — маг-зв’язківець. Дуже серйозний. Дуже не той тип людей, які заходять просто так.

— Аліса з пансіонату магічно обдарованих? — питає старший.

— Так, — відповідаю я автоматично.

— Ви затримані за підозрою в крадіжці драконячих артефактів.

Я кліпаю.

— Перепрошую… що?

— Драконячих артефактів, — повторює він терпляче, як для не надто кмітливих. — Предметів високого класу, з обмеженим доступом.

— Я прибираю будинки, — кажу я. — І гриби. Інколи — духів. Але це…

— Ви маєте право мовчати, — перебиває він. — Пояснення надасте пізніше.

Я відчуваю, як світ трохи нахиляється.

— Це якась помилка, — кажу я вже тихіше. — Я нічого не крала.

Маг-зв’язківець дивиться на мене з легким співчуттям. Це ще гірше.

— Прошу без опору, — каже старший і робить крок уперед.

— Ліра! — вигукую я, але двері наставниці зачинені. Або мовчать. Або світ просто вирішив сьогодні не допомагати.

Мені дозволяють узяти лише пальто. Амулети знімають. Дуже швидко. Дуже професійно. Наручники — холодні, з гасильними рунами. Я не відчуваю магії взагалі. Наче мене вимкнули.

Коридори пансіонату тягнуться довго. Надто довго. Хтось визирає з кімнат, хтось відвертається. Я йду рівно, бо якщо почну бігти — впаду.

На вулиці чекає карета з королівським знаком.

— Куди…? — питаю я вже без надії.

— До слідчої тюрми, — відповідає варта. — До з’ясування обставин.

Двері зачиняються. Усередині темно й тісно. Колеса рушають.

Я заплющую очі й раптом згадую карти на столі. Вежу. Перевернутого лицаря. Темний погляд між ними.

— Прекрасно, — шепочу я. — Просто прекрасно, Алісо.

Бо якщо це і є небезпека —  вона вже прийшла.

Тюрма не виглядає так, як у книжках. Немає сирості, ланцюгів і зловісних криків. Тут чисто. Надто чисто. І від цього ще гірше.

Мене проводять коридором, де камінь гладкий, наче його шліфували роками чужих страхів. Світильники світять рівно, без тіней — ніби їм заборонили щось приховувати. Магії я не відчуваю зовсім. Порожнеча. Як тиша після крику.

Камера невелика. Ліжко, стіл, глечик з водою. Решітка, за якою нічого не видно, крім ще одного коридору.

— Чекатимете виклику слідчого, — сухо кажуть мені. — Не намагайтеся застосовувати магію.

Я ледь не сміюся.

— А як? — питаю. — Думкою?

Двері зачиняються без відповіді.

Я сідаю на ліжко й дивлюся на свої руки. Вони звичайні. Ті самі, якими я мила підлогу в маєтку, тримала чашку з чаєм у упирихи, танцювала з драконом. Руки не виглядають злочинними.

Час тут дивний. Він не йде — він стоїть і дивиться на мене. Я п’ю воду. Лягаю. Сідаю. Знову встаю. Думаю про Ліру — чи знає вона вже? Думаю про упириху і її карти. Думаю про те, як абсурдно звучить крадіжка драконячих артефактів, якщо твій головний злочин — втеча гриба.

Найгірше — невідомість. Не страх, не холод. А це очікування, коли ти не знаєш, що саме тобі закидають, хто це вирішив і чи є в тебе взагалі шанс щось довести.

Я думаю про Дайніса — і одразу злюся на себе. Він дракон. Він далеко. Він не зобов’язаний. І якщо його ім’я взагалі прозвучало в цій справі, то тільки як привід.

Кроки в коридорі змушують мене напружитися. Зупиняються. Проходять повз. Серце повільно повертається на місце.

— Це просто пауза, — кажу я собі пошепки. — Просто непорозуміння.

Але карти не люблять непорозумінь.

Я лягаю, дивлюся в стелю і вперше за довгий час дозволяю собі не бути сильною. Зовсім трохи. Рівно настільки, щоб не розсипатися.

Бо якщо за мною справді прийшли —  це означає, що хтось дуже не хоче, аби я залишалася вільною.