15

Повернення в пансіонат виходить дивно тихим. Ніби мене на якийсь час вимкнули з гучного світу, а тепер обережно повернули на місце, де все знайоме, трохи тісне й надто безпечне.

Ліра слухає моє пояснення про магічну сигналізацію з виразом людини, яка чула гірше.

— Драконські системи, — фиркає вона. — Вони або параноїдальні, або сентиментальні. Часто — і те, й інше.

Я мовчу. Це найбезпечніша позиція.

Мені знову раді. Кімната чекає на мене так, ніби я нікуди й не йшла. Я складаю сукню, яку позичили в маєтку, акуратно, надто акуратно, і намагаюся не думати про те, що тепер уранці там п’ють каву без мене.

Не виходить.

Я саме збираюся піти на роботу, коли на стіні спалахує викличний знак — старий, ще доімперський, з трохи похиленими лініями.

— О, ні, — каже Ліра, визираючи з-за дверей. — Тільки не кажи мені…

— Марена? — уточнюю я.

Знак миготить, наче сердиться.

— Вона, — зітхає наставниця. — У заявці чітко зазначено: викликатиму лише Алісу. Без замін. Без компромісів. І, — Ліра криво всміхається, — з надбавкою.

Я на мить заплющую очі. Звісно. Бо якщо в моєму житті з’являється щось стабільне, воно триває рівно до наступного магічного контракту.

— Я поїду, — кажу я. — Це ж просто похмурий будинок і приємна упириха.

— Саме так зазвичай і починаються некрологи, — бурмоче Ліра. — Візьми захисний амулет. І не дозволяй їй платити тобі кров’ю. Навіть символічно.

Дорога за річку здається довшою, ніж минулого разу. Будинок зустрічає мене тією ж напівтемрявою, але тепер вона не лякає — радше насторожує, як старий знайомий, у якого з’явилися нові таємниці.

Двері відчиняються ще до того, як я встигаю постукати.

— Ви прийшли, — каже Марена з задоволенням. 

Робота йде спокійно. Навіть підозріло спокійно.

Я знімаю пил, що насправді виявляється декоративним. Підмітаю підлогу, яка скрипить не від старості, а з принципу. Полиця з книгами сама підсувається ближче, ніби їй бракує уваги. Будинок живе — але без ворожості. Просто… характер.

— Ви вправна, — зауважує упириха, спостерігаючи за мною з крісла. — Не метушитеся. Молоді зазвичай метушаться.

— Мене вчили, що паніка — це теж форма магії, — відповідаю я. — Дуже неконтрольована.

Вона сміється. Тихо, сухо, але щиро.

Коли я закінчую, у вітальні стає світліше. Не тому, що я щось намагічила — просто повітря ніби видихає разом зі мною.

— А тепер чай, — каже Марена таким тоном, ніби це не пропозиція, а неминучість. — Ви ж не відмовите старій жінці?

— Я вже робила цю помилку в інших життях, — бурмочу я й сідаю.

На столику між нами — чайник, дві чашки і… карти.

Таро. Старі. Потерті. З тими самими символами, які я бачила лише в підручниках і дуже не схвалювала вчителька історії магії.

— Ви ворожите? — питаю я, намагаючись, щоб це звучало невимушено.

— Іноді, — відповідає Марена. — Коли майбутнє надто наполегливо проситься, щоб на нього глянули.

Я дивлюся на карти. Вони лежать так, ніби чекали саме мене.

— А… — починаю я і зупиняюся. — А можна?

Вона примружується.

— Ви хочете розклад, — стверджує, а не питає. — Добре. Але попереджаю: карти не брешуть. І не заспокоюють.

— Я виросла без заспокоєнь, — знизаю плечима. — Переживу.

Вона киває й підсуває колоду до мене.

— Тягніть.

Я кладу пальці на карти — і мене немов трохи вколює. Не боляче. Як статична магія. Я тягну одну. Потім ще одну. І третю.

Стара дивиться — і її усмішка повільно зникає.

— О, — каже вона.

Це дуже погане «о».

Я нахиляюся вперед.

На столі — карта вежі. Поруч — перевернутий лицар. І між ними — щось темне, з очима, які не хочеться довго розглядати.

— Це… погано? — обережно питаю я.

— Це небезпечно, — відповідає вона чесно. — Для вас. І для того, до кого ви прив’язані.

У мене холоне спина.

— Я ні до кого не прив’язана, — швидко кажу я.

Вона дивиться на мене так, як дивляться на дітей, які щойно збрехали дуже старанно.

— Авжеж, — м’яко каже вона. — Саме тому карти й кричать.

Я відсуваюся від столу, ніби карти можуть мене вкусити.

— Це можна… змінити?

Стара повільно збирає колоду.

— Майбутнє — так. Наслідки — ні.
Вона піднімає на мене погляд.
— Будьте обережні, дівчинко. Дракони не завжди палять вогнем. І не всяка небезпека приходить ззовні.

Чай раптом здається гірким.