13

Я заплющую очі рівно на одну секунду. Не більше. Бо якщо довше — гриб встигне одружитися з колоною і взяти її прізвище.

— Добре, — кажу я голосно, чітко, так, як нас учили в пансіонаті перед панікою. — Усі, хто не хоче стати частиною флори, роблять крок назад. Повільно. Без героїзму.

Кілька гостей слухняно відступають. Один — ні, але його чемно тягне за лікоть лакей.

Гриб зупиняється посеред зали, погойдуючись, як дуже задоволений собою пудинг. Він явно чекає ще уваги. Ще магії. Ще драми.

— Не дам, — бурмочу я й сідаю навпочіпки, просто в бальній сукні. — Навіть не мрій.

Я клацаю пальцями, малюючи в повітрі тонкий знак — не силовий, не руйнівний. Побутовий. Найпростіший, але найпідступніший.

— Ти ж любиш затишок, правда? — тихо кажу я грибу. — Любиш, коли тепло. Коли темно. Коли тебе не смикають і не стріляють чарами.

Гриб насторожено пльопає.

Навколо нього починає згортатися повітря, мов тепла ковдра. Підлога під ним стає м’якою, липкою, як тісто, що ще не вирішило, ким хоче бути. Капелюшки гриба повільно злипаються між собою.

— О ні, — хтось шепоче. — Вона його… присипляє?

— Увязнює, — поправляю я, не відриваючи погляду. — Тимчасово. В екологічно безпечну форму.

Гриб намагається підстрибнути — і не може. Його ніжки застрягають у магічній масі, що твердішає з кожним подихом. Вона не кам’яна, ні. Радше схожа на бурштин із легким світінням.

— Це не боляче, — додаю я вже для нього. — Просто… пауза.

Останнє пльоп виходить трохи ображеним.

І тиша.

Люстра перестає дихати. Фрак замовкає на високій ноті. Мох на підлозі слухняно згортається й зникає, ніби й не було.

Я повільно встаю, обтрушую поділ і обертаюся до гостей.

— Прошу вибачення за незручності, — кажу з легкою усмішкою. — Інцидент локалізовано. Гриб буде переданий у відповідні… умови.

Графиня Вельмора оглядає себе, перевіряє цілісність захисної завіси й нарешті киває.

— Прийнятно, — визнає вона. — Хоч і вкрай нетрадиційно.

— Це наш сімейний стиль, — сухо додає Дайніс і стає поруч зі мною. — Алісо, ви в порядку?

— Так, — відповідаю я. — Але клітку тепер треба з замком. І без дітей.

З галереї лунає надто знайоме:
— Тату, він же класний!

— Рен, — спокійно каже Дайніс. — Ліор. Завтра ми поговоримо про відповідальність.

— Знову?.. — зітхають вони в унісон.

Гості поступово повертаються до розмов, музика знову починає грати, а бурштиновий кокон із грибом чемно від’їжджає вбік під наглядом двох лакеїв.

Я видихаю.

— Знаєте, — кажу я тихо, не дивлячись на Дайніса, — зазвичай за таке мене виганяють.

— Зазвичай, — погоджується він. — Але сьогодні…

Він нахиляється ближче.

— Сьогодні ви врятували мій бал.

Я криво усміхаюся.

— Тоді, сподіваюся, це зарахують як успішне стажування.

Якщо чесно — я вже починаю підозрювати, що це стажування зайшло трохи далі, ніж планувалося.

Я саме думаю, що мені б не завадило сісти, випити води й згадати всі молитви на заспокоєння нервів, коли Дайніс раптом повертається до мене і простягає руку.

— Потанцюємо? — питає він так буденно, ніби щойно не було гриба, графині без сукні й майже рослинного перевороту.

Я дивлюся на його руку. Потім — на зал, де музика знову рівна, світло м’яке, а гості вже роблять вигляд, що все це було елегантною частиною програми.

— Ви впевнені? — тихо питаю я. — Після… цього?

— Саме після цього, — каже він. — Інакше всі подумають, що ми злякалися.

Аргумент залізний. Я кладу свою долоню в його — знову. Цього разу без мікроструму, але з відчуттям, ніби світ вирішив трохи сповільнитися спеціально для нас.

Ми виходимо в центр зали. Музика змінюється, стає плавнішою, глибшою, і я дозволяю собі дихати в її ритмі. Його рука на моїй талії тримає впевнено, але не власницьки. Так тримають те, що бережуть.

— Ви добре танцюєте, — каже він.

— Я вмію не наступати на ноги, — відповідаю. — У пансіонаті це вважалося успіхом.

Він тихо сміється, і від цього сміху мені раптом стає тепло. Ми рухаємося разом, і я з подивом розумію, що не думаю про гостей. Не думаю про репутацію. Навіть про гриб — не думаю. Є лише кроки, музика і те дивне відчуття, ніби мене вперше бачать не як стажерку, не як сироту, не як тимчасове рішення.

— Ви напружені, — зауважує він.

— Я намагаюся не зруйнувати вам ще щось, — чесно кажу я.

— Поки що, — відповідає він з легкою іронією, — ви зруйнували лише мою репутацію чоловіка, який “ніколи знову”.

Я піднімаю на нього погляд і одразу шкодую про це. Бо очі в нього зараз зовсім не світські. Вони уважні. Живі. І мені хочеться відвести погляд, але я не можу.

— Це була лише роль, — нагадую я більше собі, ніж йому.

— Знаю, — відповідає він тихо. — Але ролі інколи… мають наслідки.

Ми робимо поворот, ще один, і зал навколо ніби розчиняється. Я відчуваю його подих, тепло руки, і думаю, що якби хтось зараз запитав мене, чи шкодую я, що не втекла через вікно — я б не змогла відповісти чесно.

Бо танець закінчується надто швидко.
А відчуття — ні.