11

Стукіт у двері тихий, але впевнений — такий, що не питає, чи готова я, а лише повідомляє: час настав. Я ще раз дивлюся на себе в дзеркало й видихаю, перш ніж відчинити.

Дайніс стоїть на порозі вже вбранний для балу, і мій мозок чемно відмовляється формулювати складні думки. У нього той самий вигляд, який має чоловік, що знає: сьогодні йому доведеться багато усміхатися і ще більше терпіти. Побачивши мене, він на мить завмирає, але швидко бере себе в руки.

— Ви готові? — питає.

— Майже, — відповідаю я й роблю крок убік, дозволяючи йому увійти.

Його погляд ковзає по сукні, по волоссю… і зупиняється.

— Ні, — каже він з тією спокійною впевненістю, яка не терпить заперечень. — Ви забули головне.

Я хмурюся.

— Якщо це про втечу через вікно, то я ще не...

— Намисто, — перебиває він і киває на скриньку, що сиротливо стоїть на столику. — Воно обов’язкове.

— Я боялася його пошкодити, — чесно кажу я. — Воно ж… коштує більше, ніж я за все життя зароблю.

Він хмикає.

— Воно магічно захищене. Ви швидше зламаєте мій будинок, ніж це намисто.

— Це не дуже заспокоює, — бурмочу я.

— Довіртесь мені, — каже він і вже відкриває скриньку. — Або… — його губи ледь помітно вигинаються, — дозвольте мені.

Я не встигаю відмовитися. Він стає за моєю спиною, і я раптом усвідомлюю, що стою занадто рівно, дихаю занадто обережно і взагалі поводжуся підозріло для людини, яка «просто грає роль».

Його пальці торкаються моєї шиї, холодні від металу застібки — і я відчуваю щось дивне. Наче крихітний розряд, зовсім слабкий, але достатній, щоб я здригнулася.

— Ой, — виривається в мене. — Це нормально?

— Абсолютно, — спокійно каже він, нахиляючись ближче, щоб застебнути намисто. — Драконячі артефакти. Вони… реагують.

— На що? — насторожено питаю я.

— На присутність, — сухо відповідає він. — Не хвилюйтеся, якщо вас не почне бити струмом кожні п’ять хвилин, значить, усе працює правильно.

— Дуже заспокійливо, пане Телбот, — фиркаю я.

— Я ж просив, — тихо каже він, і його подих ледь торкається мого вуха. — Просто Дайніс.

Він відступає, а я роблю вигляд, що мені терміново потрібно перевірити рівність подолу, бо інакше доведеться пояснювати, чому в мене так дивно гаряче в щоках.

— Гаразд, — кажу я нарешті. — Наречена готова. Тимчасова. Дуже тимчасова.

— Саме такі й найнебезпечніші, — з іронією відповідає він і простягає мені руку. — Ходімо. Гості вже думають, що я втік.

Я кладу свою долоню в його — обережно, майже пристойно. І якщо між нашими пальцями знову пробігає той самий мікрострум, я вирішую, що це… просто магія.

Принаймні сьогодні.

Музика вдаряє в мене першою. Світло, голоси, шурхіт суконь — усе зливається в єдиний рухливий шум, від якого хочеться або тікати, або триматися за щось дуже надійне. Я обираю друге. Рука Дайніса тепла й упевнена, і він веде мене в зал так, ніби я тут завжди була на своєму місці.

Погляди відчуваються фізично. Вони ковзають по мені, затримуються, повертаються. Я намагаюся дихати рівно й не думати про те, що ще вчора мої туфлі були з ринку.

— Усміхайтесь, — тихо каже Дайніс, не дивлячись на мене. — Вони це люблять.

— Я теж, — бурмочу у відповідь, але слухняно виконую.

До нас підходять перші гості — пара з бездоганними манерами й надто уважними очима. Жінка в сукні кольору нічного вина дивиться на мене з явною цікавістю, чоловік — з тією стриманою оцінкою, якою зазвичай зважують коней або політичні союзи.

— Дайнісе, — починає жінка з легкою усмішкою. — Ми не чули, що ви сьогодні будете… не самі.

Він зупиняється й трохи нахиляє голову.

— Дозвольте представити, — каже спокійно. — Аліса. Моя наречена.

Я не впевнена, що моє серце не почуло це слово раніше за мене.

Кілька секунд тиші. Потім — синхронне кліпання.

— Наречена?.. — обережно перепитує чоловік. — Перепрошую, але… хіба ви не казали ще минулого року, що більше ніколи...

— Казав, — погоджується Дайніс, не моргнувши. — Я й зараз так вважаю.

Пауза.

— Алісо, — додає він уже м’якше, дивлячись на мене, — виявилася дуже переконливою.

Я ледве стримую нервовий сміх і роблю те, чого мене вчили в пансіонаті: легкий нахил голови, спокійна усмішка, погляд відкритий, але не зухвалий.

— Дуже приємно з вами познайомитися, — кажу я, і голос мій звучить напрочуд рівно.

Жінка дивиться на мене уважніше, потім — на Дайніса, і в її очах з’являється щось на кшталт… захопленого шоку.

— Ви швидко, — каже вона з ноткою подиву. — Ще зовсім недавно ви запевняли всіх, що зосереджені лише на дітях і домі.

— Саме тому, — відповідає він. — Я й не поспішав.

Він стискає мою руку трохи сильніше, і я відчуваю той самий легкий магічний струм, ніби намисто схвально муркоче.

— Вибір вартий очікування.

Гості обмінюються поглядами. Я майже чую, як у їхніх головах народжуються плітки.

І десь на краю залу я помічаю Рена й Ліора. Вони стоять поруч, дивляться на нас і змовницьки усміхаються так, ніби щойно виграли дуже важливу партію.

Ви прочитали черговий розділ)) 
Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна, ви вводите тільки пошту і придумуєте пароль, або як в інших додатках, реєструєтесь прямо через фейсбук =) 
Якщо зареєструєтесь, будете завжди мати цю книгу під рукою, щоб читати щовечора) І не забувайте про вподобайки до книги. Вони важливі мені)) 
Також чекаю на коментарі!