7

Я стою перед старим будинком за річкою й думаю, що він міг би бути гарним… якби не виглядав так, наче хтось попросив туман накреслити «легкий натяк на жахи». Фасад перекошений від часу, вікна з тоненькими шторами ворушаться від кожного подиху вітру, а димохід криво підморгує хмарами.

— Антураж… просто антураж, — шепочу сама собі і чомусь стискаю в руках свою мітлу-телескоп.
Наче це меч.

Двері скриплять, навіть не намагаючись бути гостинними.

Усередині напівтемно, пахне старими книжками й кардамоном. Повітря тихе, але не мертве — радше затишне, як у читальній залі, де всі шепочуть, щоб не заважати думкам.

І ось — у центрі вітальні, біля каміна — вона.

Стара упириха.

Але не така, як у страшних казках із притулку.
Ні.

Ця — у вовняному халаті сливового кольору, волосся зібране в тугий пучок, на носі дрібні окуляри в тонкій оправі. Щоки трохи запалі, шкіра бліда, але очі… очі теплі, як у бабусі, що могла б читати дітям казки (ну, дуже ексцентричні казки, але все ж).

— О, дитинко, заходь, — каже вона тихо, голос у неї шурхоче, наче сторінки старої книги. — Ти з «мага на годину»?
Мені чесно не хочеться тікати, але коліна трохи хиткі.

— Так, пані… ем… — я заминаюся. Чи є у них етикет? Чи треба казати «ваша нічність»?

— Називай мене Мареною, — усміхається вона, й кінчики її трохи гострих іклів блимають так невимушено, наче це просто аксесуар. — Я давно чекала, поки хтось відважиться прийти.

Це звучить… не лякаюче. Навпаки — майже ласкаво.

Я хапаюся за роботу. Поки моє серце ще не вирішило, що йому краще: зупинитись чи вистрибнути з грудей.

Починаю прибирати вітальню. Змахую пилюку з полиць, складаю книги, які живуть власним життям і час від часу намагаються грюкнутись у мене по пальцях. Примовляю заклинання швидкого чищення, і павутиння зникає зі стелі, ніби його й не було.

Марена сидить у кріслі-гойдалці й уважно стежить, як я працюю, то плетучи пальцями у повітрі химерні візерунки, то часом пригладжуючи халат.

Цікавість мене точить, як солодкий свербіж.

— Пані Марено… — починаю несміливо. — А… ви тут живете сама?

Вона зітхає легко.

— Сама. Внуки зрідка навідуються, але в них свої справи… А я люблю тишу. І книги. І відвар із жасмином.

Я киваю, переконуючи себе, що мені зовсім не страшно. Просто цікаво.

— А люди… ну… — я ковтаю. — Вони кажуть, що ви… відьма.

— Я не відьма, — хмикає вона. — Я… інтелігентна упириха. Це різні речі. Відьми завжди хочуть пригод. А я — чай.

Її голос такий спокійний, що я майже сміюся.

— А ще кажуть, що ви не любите гостей.

— Звісно не люблю, — бурмоче вона, поправляючи окуляри. — Бо більшість приходить зі смолоскипами. А в мої роки я хочу, щоб приходили з пирогом.

Я не стримую усмішку.

Марена дивиться на мене уважно, м’яко, але з тим самим хижим відтінком, який нагадує, що вночі вона, мабуть, справді знайомиться з місяцем ближче, ніж ми всі.

— А ти хоробра, — каже вона. — Відчуваю. І не з тих, хто судить по плітках.

— Просто… робота, — відповідаю, але знаю, що це не зовсім правдива відповідь.

Інколи я справді хочу побачити світ таким, яким він є. Навіть якщо він включає упирих з хобі на кардамон.

Марена усміхається.

— Тоді працюй, дитинко. А коли закінчиш — я навчу тебе одного простого закляття. Воно корисне. І не вибухає.

Я широко розплющую очі.

Такого в службі мені точно не обіцяли.

І дуже рано, але я вже відчуваю: це завдання стане одним із тих, про які я згадуватиму з посмішкою. Навіть якщо книга знову лупитиме мене по пальцях.