6

Ранок пахне ще невимовленими можливостями — і свіжою випічкою. Я виходжу з пансіонату так легко, ніби не ступаю по бруківці, а ковзаю на повітряній течії. Моя гаманна брошка — приємно важка, моя кімната — справжня, і вперше в житті я йду на ринок не «подивитися», а купити.

Місто прокидається: перші магічні лампи тремтять від сонячних променів, торговці сперечаються, хто сьогодні поставить прилавок ближче до фонтана, а десь позаду мене драконівські діти, певно, вже переважають закони реальності у батьковому маєтку.

Я зазираю на перший же взуттєвий ряд — і одразу закохуюсь.
Туфлі.
Ніжні, світлі, з маленькими срібними візерунками, які мерехтять, коли їх торкнутись. Не розкіш — просто гарні. Такі, які носять дівчата, що мають життя і плани.

І не порвані. Це головне.

— Приміряй, люба, — каже продавчиня, чарівниця з посмішкою, як тепла ватрушка.

Я приміряю — і мої ноги здаються мені іншими. Охайнішими. Молодшими. Наче я з казки, а не з приютського складу зношеного одягу.

— Беру, — кажу твердо, і серце робить сальто.
Оплачую — і ще довго переглядаю на свої туфлі, ніби вони ось-ось зникнуть.

Поруч хтось продає пиріжки, але мій погляд зупиняється на булочці з карамеллю та мигдалем, яка світиться ніби має в собі трішки сонця.

Ну добре. Можливо, має.

— Одну, будь ласка, — кажу і одразу ж відкушую шматочок, який розпливається теплом по всьому тілу.

Це той самий смак, який пахне початком нового життя.

З такою булочкою я повертаюся до Служби, майже пританцьовуючи в нових туфлях. У дверях я ледь не зіскакую зі щастя, але в кабінеті Ліри мене зустрічає не усмішка.

А зітхання.

Глибоке.
Важливе.
Те саме, яке означає: «Алісо, зараз буде щось».

— Ти вчасно, — каже Ліра, відкладаючи перо. — У нас новий виклик. Нестандартний.

— Гриб? — питаю на всяк випадок.

— Ні, на щастя. Хоча… не факт, що не гірше.
Вона подає мені адресний листок.
— Будинок за річкою. Старий. Напівзабутий. І… — вона стишує голос. — Усі відмовляються туди йти.

— Чому?
Серце раптом стрибає всередині. Наче щось відчуває наперед.

Ліра знизує плечима, але в її очах проблиск недобрих чуток.

— Кажуть, там живе відьма. Справжня.
Та, що не любить гостей.

— Відьма… — тихо повторюю.
Не знаю, чому всередині дріботить не страх, а цікавість.
Можливо, через нові туфлі.
Можливо, через булочку.
Можливо… бо я просто хочу довести світу, що можу більше.

— Якщо боїшся, віддам замовлення комусь іншому, — каже Ліра.

Я піднімаю підборіддя.

— Я не боюся. Я ж стажерка магічної служби. І я… — поглядаю на свої туфлі. — У дуже хорошій формі.

Ліра хмикає, але здається задоволена.

— Ну що ж. Тоді це твоє. Працюватимеш сьогодні сама. Потренуєшся.

Моя долоня стискає адресний листок.
Моє серце стукає так, ніби я знову стою під тим маєтком Дайніса Телбота.

— Старайся не зачаруватися і не зачаровувати нікого там, — додає Ліра вже вслід. — Кажуть, відьма не любить конкуренток.

Я усміхаюся.

Булочка ще гріє долоню.
Туфлі тихенько виблискують.

І я вирушаю до будинку за річкою, куди ніхто не хоче ходити.
Бо там, за старими туманами й плітками, чекає моє перше справжнє самостійне завдання.