5

Я повертаюся до Магічної Служби «Маг на годину» — втомлена, обпалена грибними парами, але щаслива так, ніби мені видали власну мітлу й посвідчення справжнього мага. Двері позаду тихо зчиняють протяг, і я буквально провалююсь у знайому прохолоду коридору.

Ліра стоїть біля стійки, як завжди рівна, змучена й вишукана одночасно. Її погляд ковзає по мені — від скуйовдженого волосся до драконячого попелу на рукавах — і вона хитає головою.

— Алісо… ти виглядаєш так, ніби тебе переслідував хмільний троль.

— Гриб, — чесно відповідаю. — Дуже мотивований гриб.

Ліра закочує очі, але в куточках губ бачу приховану усмішку.

— Добре хоч те, що Дайніс Телбот щойно прислав оплату. Повну. А це означає, що він задоволений твоєю роботою. Хоч… — вона ледь примружується. — Ще не знаю, якою саме частиною роботи.

Я починаю червоніти. Ненавиджу, коли це стається без попередження.

— Я просто знайшла гриб, — бурмочу.
Не кажу, що мене двічі затягувало під шафу і один раз під холодильник.

— Авжеж, — Ліра недовірливо хмикає. — Ходімо. Пора показати тобі кімнату.

Ми йдемо коридором пансіонату. Я намагаюся не бігти вперед, але всередині мене все дрижить від хвилювання. Моя кімната. Мій власний простір. Місце, де мене ніхто не виселить за те, що я випадково перетворила сушарку на сніжну хмару.

Ліра відчиняє двері.

Кімната невелика — але світла. Ліжко біля вікна. Дерев’яна тумба. Полиці, які так і просять виставити на них книжки й чарівні дрібнички. Навіть маленький килимок у формі кота (магічний? сподіваюся, не надто).

Мені хочеться скинути чоботи й просто впасти обличчям у подушку.

— Ти можеш жити тут доти, доки не назбираєш собі на житло, — каже Ліра. Голос у неї рівний, але я чую в ньому щось тепліше, ніж зазвичай. — Користуйся всім, що є. І не вибухай, будь ласка. Принаймні вночі.

Я сміюся. Нарешті за день без напруження.

— Я буду дуже старатися.

— Знаю, — вона підморгує. — А тепер — плата. За сьогодні.

Вона простягає мені невелику гаманну брошку з печаткою Служби. Я торкаюсь її пальцями — і відчуваю всередині тепло. Магічні монети. Справжні. Зароблені моєю роботою.

— Ти можеш завтра вільно піти до міста й купити собі все необхідне, — додає Ліра. — Одяг, речі, амулети. І… — вона робить паузу. — Це хороший старт, Алісо. Ти молодець.

Мені хочеться обійняти її, але я боюся, що вона розтане або вдарить мене книжкою за надмір емоцій.

— Дякую… — шепочу і стискаю брошку так сильно, що вона гріє долоню.

Коли Ліра йде, я лишаюся одна в новій кімнаті. Сідаю на ліжко. Дивлюся на вікно. На полиці. На котячий килимок.

І все раптом накочує хвилею: я не в притулку. Не в чужому домі. Я — тут.
У Службі.
Стажерка, яка впоралася з магічним грибом і отримала оплату від самого Дайніса Телбота.

Я сміюся сама до себе. А потім пригадую зелень його очей і мені стає трохи спекотно. ЗВісно від того, що він вважає мене повною невмійкою. А гроші певно прислав як моральну компенсацію за знущання над стажеркою. 

Відчуваю свої монети. Завтра піду до міста й куплю собі все, що забажаю. Хоч гребінець, який не б’ється струмом. Хоч нову сукню. Хоч дуже маленький, але свій амулет.

Сьогодні я просто лягаю на ліжко й дозволяю собі відчути — я на правильному шляху.