4

Я ледве видихнула, коли останні іскри вибуху згасли, залишивши по собі запах легкого диму й кілька плям на мармуровій підлозі. Кухня виглядала, як поле бою, але гриб — здавалось, задоволений. Він погойдувався на своєму новому місці, і я вже приготувалася застосувати закляття «фіксації росту», коли…

— Татко! Дивись! — посміхаючись, закричав рудий близнюк.

— Ага, а я знайшов тунель! — підхопив синій, і перш ніж я зрозуміла, що відбувається, гриб миттєво кивнув і… випхався з-під сітки.

— Ні! — крикнула я, стрибнувши вперед, але його вже не було. Гриб — живий і дуже рухливий — вискочив із кухні, залишаючи за собою фіолетову магічну хвилю.

І тут з’явився домашній дух. Тонкий, прозорий і вічно сумний, він завис над плитою, накрутивши руки на грудях.

— О, лиха година… — зітхнув дух. — Що ж ви знову наробили?

— Вибачте! — промовила я, намагаючись виглядати врівноважено, хоча всередині ще відчувала серце у шлунку. — Я намагалася… стабілізувати гриб…

Дух похитав головою так, що шепіт повітря проліг по кімнаті.
— Діти ваші знову застосували всі закляття разом… Я більше не можу! — і він присів на край стільниці, покритий магічним сумом.

А тим часом рудий і синій вже мчали по кімнаті, сміючись:

— Гриб-гонщик! Гриб-гонщик! — вони ховалися за стільцями, перетягували його через двері і навіть намагалися підкинути його на диван.

Я видихнула і поспішила на кухню. Заклинання «очищення та прибирання» спрацювало, сміття зникло, мармур засяяв, але в повітрі все ще залишалася енергія гри.

— Ну, принаймні кухня тепер чиста… — прошепотіла я. — І діти щасливі… сподіваюся…

— Щасливі! — прокричали близнюки, вистрибуючи з-за дивана. Гриб усе ще миготів між їхніми руками, і я зрозуміла, що це буде не просто стажування. Це буде гонка на виживання, перевірка терпіння і… трохи серця.

Я поглянула на духа. Він все ще сидів, похмурий, і я тихо подумала: «Мабуть, треба знайти спосіб, щоб він знову був щасливий… Але спершу вижити серед гриба та дітей».

А в цей момент господар, у людській подобі, спостерігав за всім з боку дверей, посміхаючись і, здавалось, ще більше оцінюючи мої старання.

***

Я навіть не встигаю збагнути, що саме зробила не так. Просто зазираю під шафу — важку, різьблену, таку, що її трохи страшно пересувати навіть фурі копит — і бачу слизький слід гриба-втікача. Тягнуся, щоб підчепити його заклинанням, і в той момент простір під шафою вспухає, мов пузир зіпсованого зілля, перекручується й затягує мене всередину. Закручена щілина, як ожила кишеня світу, охоче ковтає мою руку, плече… половину тулуба.

— Ні, ні-ні-ні, тільки не сьогодні… — пискочу, вчепившись в підлогу колінами.

Щілина тягне сильніше. Діти… от маленькі бісенята, що ви намагічили?

Я намагаюся вирватися, та раптом відчуваю — мене хтось хапає за руку. Сильно. Тепло. Надійно.

І я одразу хочу сором’язливо скататися в клубок, бо це відчуття… надто правильне.

— Обережно, стажерко, — чую над головою низький, трошки хриплуватий голос. — Якщо вас затягне повністю, висмикувати доведеться вже за ногу.

І він буквально одним ривком витягає мене назад. Простір хлюпає, провал зачиняється, а я зависаю в нього на руках, як мокра кішка, яку витягли з відра.

Його долоня тримає мене під лікоть, тепла, сильна — і від цього в мене починає горіти все обличчя.

Підводжу погляд — і зависаю вдруге.

Переді мною вже не дракон.
Переді мною він.

Людська подоба дракона — це окрема магічна аномалія, про яку треба попереджати спеціальними знаками. Високий, темне волосся спадає на лоба, вилиці гострі, як леза, очі теплі й небезпечні одночасно. І лише тоненька срібляста смуга вздовж шиї — натяк, що всередині нього все ще ховається дракон.

Я ковтаю повітря, яке стає чомусь густішим, ніж було секунду тому.

— В-ваша високосте… — починаю бурмотіти, намагаючись витягнути руку, але він її не відпускає.

Його усмішка — ледве помітний, майже хижий рух губ.

— Після такого, — він піднімає мою руку, ніби демонструючи, що міг би утримувати мене хоч цілий день, — можете називати мене просто Дайніс.

Я зависаю. Повністю. Мозок викидає з роботи всі процеси, крім одного: "почервоніти на максималку".

— Я… е-е… — чудово, Алісо, так тримати, так ми точно створимо враження професіонала.

Він нарешті відпускає мою руку, але лишає долоню під ліктем, поки я не стою твердо.

— Не хвилюйся, — каже він спокійно. — У тебе добрі рефлекси. Просто мої діти… люблять трохи нестандартні виклики.

На кухні десь гримить, пищать близнюки, а я думаю лише про те, що він стоїть надто близько.
Надто тепло.

— Гриб від мене тікає, — бурмочу. — На швидкості, яка суперечить законам магії… і фізики… і здорового глузду.

— Це в них "ефект самозбереження". Дуже креативна ідея, якщо чесно. Хоча… — він задумливо стискає губи, а в мене серце випадає кудись у живіт. — Якщо гриб вирішить, що ти загроза, може й у стіну втекти. Або в піч.

— У… піч?! — хриплю.
Дайніс тихо сміється. Чесно, цей сміх — як теплий дим. Огортальний. Смертельно небезпечний.

— Ходімо, Алісо. Треба врятувати гриб, а то він налякає нашого домашнього духа ще на тиждень скорботи.

Я слухняно йду, бо ноги працюють самі.

І коли проходжу повз нього, він тихо каже:

— Не хвилюйся. Я поруч. Якщо тебе знову затягне — витягну.

Моє дихання стає підозріло швидким.

І це вже точно не через гриб.