2

На четвертому поверсі пахло м’ятою, пергаментом і дорогою олією для відновлення чарівних інструментів. Я стояла під дверима з табличкою «МАЙСТЕР МАРЦЕЛ. ПЕРСОНАЛЬНЕ НАВЧАННЯ ТІЛЬКИ ЗА ЗАПИСОМ» і намагалася вдихати спокій. Я уявляла старшого мага з добрим обличчям і терплячим голосом, який скаже: «Не хвилюйся, Алісо, всі ми колись підіймали чарівну мітлу не за ту сторону».

Я постукала.

— Заходьте! — пролунало зсередини.

Я штовхнула двері… і застигла. Кабінет виглядав так, ніби через нього пройшов ураган, який захоплювався мистецтвом. Скрізь висіли полотна — одне посередині горіло синім полум’ям, але нікого не турбувало; на підлозі стояла валіза, відчинена й заповнена чарівними рукавицями, баночками з концентратами стихій та трьома… гумовими качечками.

Доволі великими.

— О, ви Аліса, так? — з-за ширми вискочив худорлявий чоловік у мантії, яка світилась уста́лими рунами. — Перепрошую, але мене щойно викликали. Дуже терміново. Катастрофічно терміново. Якщо я не прибуду протягом п’яти хвилин, кастелянка особисто перетворить мене на тряпочку для пилу.

Він одразу почав кидати речі у валізу, зовсім не дивлячись, куди.

— Я… сьогодні на стажування… — несміло нагадала я.

— Так! Прекрасно! Вас зустріне моя колега. Вона вже має бути тут.

Наче за сигналом у двері влетіла висока жінка з темною косою, що спадала мало не до пояса. Вона рухалась швидко, рішуче і виглядала так, ніби може самотужки приборкати елементаля, який вирішив танцювати на столах.

— Марцеле, ти їдеш? — запитала вона, навіть не глянувши на мене.

— Я вже їду! — майстер вихопив валізу, намагався зачинив її ногою, але в кришці застряла одна з тих качечок. Він натиснув, щось пробелькотів, і валіза з хлопком зникла. — Дякую, Ліро! Подбай про неї!

І зник у дверях, як вітер після вибуху.

Тиша зависла на мить.

Жінка, очевидно Ліра, нарешті подивилася на мене. Її карі очі пробіглися по моїй особі так, ніби вона оцінювала: чи я вибухну одразу, чи дам їй десять хвилин фори.

— Аліса Верден? — кивнула.

— Так… Це я.

— Я мала сьогодні провести вам вступний інструктаж. Але маємо проблему: мене теж викликали на замовлення. Дуже нервового клієнта. І… — вона зітхнула. — Нам бракує персоналу.

Вона поклала руки на талію.

— Ви знаєте базові техніки побутової магії?

— Знаю… в теорії.

— Умієте варити зачаровану каву?

— Якщо не зіпсувати зерна…

— Викликати безпечну жар-пляму?

— На практиці вона іноді… кхм… стає небезпечною.

Ліра змахнула рукою, ніби відганяючи сумніви.

— Нічого. Ви поїдете зі мною. Немає кращої перевірки, ніж реальні умови. Сьогодні покажете, що вмієте.

Мені здалося, що всередині в мене щось хрустнуло — можливо, здоровий глузд.

— Я… сьогодні? Просто так?

— А коли ж іще? — вона усміхнулася уголос, але я побачила: це була усмішка людини, яка сто разів бачила, як нові стажери підпалювали дорогі меблі. — Робота «Мага на годину» — це не класні кімнати. Це стрес, виклики і клієнти, які вважають себе богами.

Вона підморгнула.

— Але це весело. Повірте.

— А яке замовлення? — прошепотіла я.

— Старий особняк у Верхньому Кварталі. Господар скаржиться, що його… — вона зиркнула в кристалічну панель. — «Розсерджений домашній дух плюється іскрами, а на кухні завівся невідомий магічний гриб, який щогодини збільшується вдвічі».

— Гриб?!

— На щастя, поки що не розмовляє.

Мені стало гірше.

— Я… не певна, що впораюся…

Ліра рішуче підсунула мені мантію стажерки, яка пахла новою тканиною і трішки — тривогою тих, хто носив її до мене.

— Алісо, запам’ятайте: тут маги не народжуються досвідченими. Вони стають. І ви станете. Ходімо.

І не чекаючи відповіді, вона штовхнула двері відчиненими, ведучи мене до першого в житті замовлення, де гриби ростуть швидше, ніж моя впевненість.