Глава 3

Сміливець і сам не помітив, як заснув. А коли прокинувся, здивувався: дихалося легко, і навіть шерсть не намокла від слини.

Кіт обережно повернув голову.

Малюк все ще спав, але відвернувся в інший бік.

«Свобода... Справжня свобода...» — із благоговінням подумав Сміливець.

Але поспішати він не став. Такі операції вимагають точності. Повільно, дуже повільно, як розвідник, що пробирається мінним полем, Сміливець підвівся. Зробив крок. Перевірив — малюк спить. Зробив ще крок. Перевірив — знову спить.

І лише після цього кіт тихенько зістрибнув з ліжка.

«Фух... Ну й нічка!» — промайнуло у нього в голові.

За вікном уже світало, але в домі, здавалося, ще всі спали. Майже всі — судячи з дивного шарудіння в сусідній кімнаті.

Цікавість, цей вічний двигун котячої душі, потягнула його вперед. Сміливець витягнув шию, повернув вуха і, вловлюючи незнайомі звуки, попрямував до вітальні.

І побачив...

Прямо посеред кімнати стояв якийсь незнайомець. З довгою бородою, у синьому кожусі, припорошеному снігом. І діловито щось викладав під ялинкою. Або, що гірше, забирав!

Сміливець насупив вуса.

«Так... Стоп. Цього вчора точно не було. Кішечка була. Люди були. Навіть той особливо небезпечний безхвостий бандит. А цього... ні. Зовсім ні».

Кожух. Сніг. Борода. Хм.

«Злодюга!» — зробив висновок кіт.

Справжній шахрай, що посягає на майно Сміливця та його сім’ї! Причому нахабний — працює просто при ввімкненій гірлянді!

Кіт ще секунду поспостерігав — ну раптом помилився? Ні. Не помилився. Типовий підозрілий тип. Ще й шепоче щось і їсть цукерки під час злочину.

Сміливець, як справжній захисник дому, вибрав найкращий варіант із можливих: розвернувся і стрімко, але безшумно побіг назад до спальні.

Там, не гаючи часу, він застрибнув на ліжко і почав будити Господаря найперевіренішим методом — точковим тупцюванням по щоці.

— Мрр! Мррр! «Вставай! У нас вторгнення!»

Господар невдоволено засовався і спробував сховатися під ковдру. Сміливець не здавався — акуратно, але впевнено смикнув зубами за край вуха.

— Ай! Сміливцю, та що таке?! — прокинувся Господар.

Кіт зістрибнув на підлогу, подивився на двері й короткими ривками показав:

«За мною! Швидко! Доки злодій не втік!»

Але Господар явно не збирався так рано вставати.

І Сміливець зрозумів, що рятувати дім знову доведеться йому одному.

«Не вперше!» — рішуче подумав кіт і, нагнувши голову, як таран, помчав до вітальні, готовий до сутички з бородатим лиходієм.

Цього разу Сміливець не гаяв часу на оцінку ситуації — діяти треба було негайно. Набравши максимальну швидкість, він увірвався до вітальні як справжній янгол помсти.

Швидко. Впевнено. Рішуче. Подолавши відстань до незнайомця, кіт одним стрибком опинився на дивані, а другим — прямо на плечах «злодюги», вчепившись пазурами й зубами у його пишну, геть нахабну бороду.

Очі Сміливця люто зустрілися з очима противника... які чомусь стали круглими, переляканими і зовсім не схожими на погляд небезпечного злочинця.

Від несподіванки незнайомець зробив три кроки назад, спіткнувся об стілець, заплутався в подолі синього кожуха, змахнув руками і з гуркотом звалився на журнальний столик, перелякано скрикнувши.

Сміливець перекинувся, шиплячи, наче розпечений самовар. Шерсть на загривку стояла дибки — кіт був готовий до вирішального бою. Він навіть не помітив, як на підмогу вискочила сіра кішечка-гостя. Попри страх, вона шипіла не гірше за тигра, прикриваючи його фланг.

Чим би все це закінчилося — невідомо. Сміливець не збирався здаватися. Злодюжка теж. До вітальні на шум вбігли діти: Саша і хлопчисько. Вони завмерли, побачивши погром: перевернутий столик, старого, що валявся в кожусі, і двох розлючених котів.

А потім обоє радісно закричали:

— Святий Миколай!

Діти кинулися до старого, що підводився, і, лементуючи від захвату, знову повалили його на підлогу, обіймаючи, як найдорожчого гостя.

У Сміливця серце пропустило удар.

«Ой... Здається, я трохи... помилився».

Пазурі миттю сховалися. Вуса притиснулися. Кіт боязко відійшов у тінь, спостерігаючи за тим, що відбувається, зовсім іншим поглядом. Слідом за дітьми прибігли й дорослі — сонні, приголомшені, намагаючись зрозуміти, що сталося.

— Він як стрибне, як вчепиться в бороду... — пояснював Господареві повалений «противник».

Саша засміялася:

— Сміливцю, йди сюди, не бійся! Давай познайомлю тебе зі Святим Миколаєм. Пам’ятаєш, ми про нього казку читали?

«Святий Миколай... От лихо», — тужливо подумав Сміливець.

Казку він пам’ятав чудово: Святий Миколай дарував подарунки хорошим дітям. А він... напав на святого, подер бороду і звалив його на стіл.

«Лихо...» — повторив кіт, опускаючи голову.

Але Святий Миколай зовсім не сердився. Він посміювався, розповідаючи, як на нього «напав найсміливіший кіт в окрузі», і навіть підморгнув Сміливцю:

— Ну раз уже всі прокинулися — час відкривати подарунки! Новий рік усе-таки!

І став роздавати яскраві коробки.

Сміливець стояв осторонь, відчуваючи легке поколювання сумління. І раптом поруч з’явилася вчорашня гостя — сіренька кішечка з білими «чобітками». Шерсть висохла, і виглядала вона тепер особливо ніжно.

Розгледіти її як слід Сміливець не встиг — Святий Миколай покликав і його.

Кіт здивовано ворухнув вусом, зробив крок уперед.

— А це тобі, сміливий захиснику дому! — сказав Святий Миколай і поставив перед котом великий плетений кошик із м’якою подушечкою.

Сміливець не повірив очам. На такій подушці спати — мрія!

Немов читаючи його думки, кішечка граційно залізла в кошик і простягнула лапку, запрошуючи. Місця було багато. Дуже багато.

Сміливець подивився на неї... потім на подушку... і обережно заліз усередину, зручно вмостивши голову на м’який бортик.