Глава 2

У дім увірвалося холодне повітря, змішане з запахом мокрої шерсті та парфумів. Слідом у свідомість Сміливця вдерся незнайомий гучний голос:

— А ось і ми! Зачекалися?

Увійшли гості: дівчина з дитиною на руках, двоє чоловіків і хлопчисько, трохи старший за Сашу. У руках одного з чоловіків були дві великі сумки, в іншого — згорток, який він дбайливо притискав до грудей.

Сміливець втягнув носом запахи. Незнайомі. Міські. Він спостерігав, як господарі радісно зустрічають гостей, обіймаються і сміються, і з досадою подумав:

«Кінець тиші. Ех, треба було поспати, поки прикрашали ялинку».

Галасливі люди, що принесли із собою морозний запах вулиці, зайняли півкімнати і додали новий, неконтрольований хаос.

Кіт поважно вийшов з-за дивана, щоб роздивитися тих, хто прийшов.

Гості, жваво перемовляючись, швидко заповнили кімнату. Сміх, гучні вітання, запахи незнайомих парфумів і вуличний холод — усе це було надто незвично для Сміливця. Він відчув, що його королівство на деякий час стало місцем гучного безладу.

Один із чоловіків, який тримав згорток біля грудей, підійшов до Господаря.

— Ми тут декого в озері знайшли, — сказав він, обережно розгортаючи згорток. — Сподіваюся, ви не будете проти?

З ковдри показалася маленька мокра голова кішечки. Вона виглядала переляканою.

— Вона в річку провалилася, зовсім мокра була. Ми дуже боялися, що вона замерзне. Можна, вона теж із нами Новий рік зустріне? — запитав хлопчисько.

— Звісно, можна! Це свято для всіх! — відповів Господар, і голос його був теплим і впевненим.

Кішку обережно поставили на підлогу. Отримавши свободу, вона, налякана шумом, яскравим світлом і незнайомим будинком, шмигнула під диван — і зайняла найнадійніше укриття... те саме, яке до цього облюбував Сміливець.

Кіт уловив явний страх гості й здивувався: «Дивно. Тут же нікого не варто боятися. Це мій дім. Тут безпечно».

Він хотів було підійти до дивана, щоб познайомитися з тією, що зайняла його фортецю, але його випередили діти.

— Гей, не бійся, виходь! Ми тебе не скривдимо! — покликав хлопчик.

Але Сміливець уже зрозумів: не вийде. Він, як кіт, що пережив чимало пригод, знав, що таке справжній страх, і поважав її бажання побути на самоті. А ось погодувати її варто було. Сміливець чомусь був упевнений, що вона голодна.

Постоявши хвилину й поспостерігавши за дітьми, кіт розвернувся і пішов до своєї миски. Взяв звідти невеликий шматок ковбаси й обережно наблизився до дивана. Він бачив, як напружилася гостя, і, щоб не лякати її сильніше, не став підходити близько. За три-чотири кроки до дивана він зупинився, поклав на підлогу шматок ковбаси, який тримав у зубах, і відійшов.

— Дивись, дивись, що робить! — здивовано промовив хлопчик. Але Саша шикнула на нього:

— Помовч. Не заважай. Сміливець знає, що робить.

Кіт із вдячністю подивився на Сашу і зробив ще два кроки назад. Хлопчик разом із Сашею теж трохи відійшли.

Кілька хвилин нічого не відбувалося. А потім з-під дивана показалася мокра голова кішечки. Вона понюхала повітря, уважно подивилася на дітей, що стояли осторонь, і на Сміливця. Після чого, зробивши різкий ривок, схопила ковбасу і знову шмигнула під диван.

«Точно голодна», — подумав Сміливець і вирушив за новим шматочком.

Поклавши його біля дивана, Сміливець цього разу вирішив не чекати появи гості. Оглянувши гучних гостей будинку, кіт вирішив віддалитися подалі, дати їй спокійно поїсти і перевести подих. Він вибрав найближчу кімнату і поважно зайшов до неї. Застрибнув на широке ліжко, на якому дивним чином були розкидані подушки, і влігся, маючи намір поспати.

Голова опустилася на лапи. Одне око вже встигло закритися, а друге трохи запізнилося — і помітило, як з-за подушки висунулася голова маленької дитини. Очі Сміливця одразу розплющилися. Сон як рукою зняло. Зайнятий гостею, кіт пропустив момент, коли маля сюди принесли й дбайливо вклали спати, обклавши подушками. А своїм приходом Сміливець, схоже, цей сон порушив.

«Ой!» — промайнуло в голові Сміливця.

Малюк обвів поглядом кімнату і подивився прямо на кота, що лежав.

Цей погляд Сміливець оцінив умить — і оцінка була не на користь того, що відбувається. Посмішка, що з’явилася на обличчі дитини, сподобалася йому ще менше.

Кіт підвівся на ноги і змахнув хвостом. І тут же став свідком того, як і маля встало навкарачки. Воно видало щось на кшталт «Апп!» — і поклало руку на верх подушки. Сміливець інстинктивно позадкував, зробивши два кроки. А малюк проробив три вперед.

«Ой!» — знову промайнуло в голові Сміливця. І кіт із запізненням зрозумів, що треба було прикинутися сплячим. Але...

Маля цілеспрямовано поповзло до нього, і Сміливець відскочив убік, жалібно нявкнувши. Дитину це розсмішило, і вона знову пустилася навздогін за котом-втікачем.

Сміливець тікав. Йому геть не хотілося потрапити до рук дитини. Котяче чуття не просто підказувало — воно волало: «Біжи, дурню! Рятуйся! Інакше тебе зараз або погладять проти шерсті, або впустять, або... Ні, краще навіть не думати!» Але добром це точно не скінчиться!

Що чекати від Саші або Господаря, Сміливець знав чудово. Але що можна очікувати від цієї чотирилапої та безхвостої істоти, яка пускає слину й радісно хіхікає — рішуче невідомо. Слина — це вже підозріло. Хіхікання — загрозливо. Поєднання двох факторів — смертельно небезпечно.

Тому Сміливець вислизав, зміщуючись то праворуч, то ліворуч, але при цьому вперто залишався на ліжку, щоб малюк ненароком не впав.

Відстрибнувши вчергове, кіт помітив, що дитина почала сердитися і намагалася щось сказати, але виходило лише:

— Ага... апа... ая!

Чим би закінчилася ця гонитва, сказати важко. Здаватися Сміливець точно не збирався. Але тут у кімнаті з’явилася нова дійова особа — кішечка-гостя. Приваблена шумом, вона пересилила страх і зазирнула туди, де зник Сміливець.