Глава 1

За вікном будинку мела хуртовина. Завивав сильний вітер. Колись Сміливець терпіти не міг цю пору року. Зима означала холод, мокру шерсть і довгі порожні дні, коли Господар приїжджав лише набігами — розтопити піч, змахнути пил і знову поїхати, залишивши по собі запас їжі та запах бензину. Зима означала самотність, а вона Сміливцю зовсім не подобалася.

Але цей рік став іншим.

Сміливець розтягнувся на широкому теплому підвіконні. Крізь товсте скло падало м’яке розсіяне світло, і навіть буркотливий рев хуртовини не міг зіпсувати йому настрій. Він був у безпеці. Він був удома. І поруч була його сім’я.

Тут, всередині, було його королівство.

Кіт задоволено зітхнув, укладаючи голову на лапи. З кухні долинали аромати свіжоспеченого пирога та мандаринові нотки. Під стелею тихо й мелодійно цвірінькала Лимонка. А на дивані, закутавшись пледом, лежала Саша й читала товсту книгу, час від часу поглядаючи на свого пухнастого друга.

Миска в кутку сяяла ситою обіцянкою, а будинок дихав затишком і добром. Тепло, ситість, ласка, сім’я. Сміливець прикрив очі й замуркотів: ця зима — найкраща з усіх.

Але заснути не вийшло.

Двері у вітальню тихо відчинилися, і Сміливець побачив у отворі густі, припорошені снігом ялинові гілки. Слідом, крекчучи й сопучи, з’явився Господар — він тягнув у руках ціле дерево.

Кіт здивовано підняв одне око.

«Навіщо нести дерево в дім?» — дивувався Сміливець, стежачи, як із хвої сиплються сніжинки. А тоді подумав: «Та хіба на вулиці дерев мало?»

Нарешті Господар поставив свою ношу. Сніг м’яко осів на підлогу. Ялинка, обмотана мотузкою, з тихим шелестом встала в металеву триногу й зайняла куток кімнати. Дім миттєво наповнився насиченим смолистим ароматом хвої, від якого Сміливець мимоволі чхнув.

Лісовий запах, що зазвичай жив лише за парканом, змішався із затишними нотками пирога й теплом пічного диму, створюючи нову, незвичну, трохи тривожну суміш.

Цікавість перемогла сон. Сміливець тихцем зіскочив з підвіконня і на м’яких лапах попрямував до вітальні — роздивитися ближче дивну примху Господаря. Дерево вже розправило свої колючі гілки, зайнявши в кутку кімнати чимало місця.

Біля ялинки стояла Саша, сяючи від захвату. Вона застрибала на місці й заплескала в долоні, не в змозі відвести погляд від пухнастої гості.

— Ура! Яка велика! Яка гарна! — вигукнула вона й закружляла по кімнаті.

Кіт знову здивувався: «Чому дерево в домі викликає стільки щастя в моєї дівчинки?»

Відійшовши на безпечну відстань від колючої хвої, що пахла вулицею й морозом, він зайняв свою таємну спостережну позицію.

Сміливець присів під диваном, немов під надійною фортечною стіною, і став чекати, чим закінчиться цей загадковий зимовий ритуал.

А ритуал тільки починався. Під радісний крик Саші на підлозі перед ялинкою з’явилися дві великі картонні коробки та шарудійний пакет з якоюсь блискучою нісенітницею. Сміливець висунув мордочку зі свого спостережного пункту, щоб краще розгледіти, що буде далі.

Саша крутилася то в один, то в інший бік, розглядаючи вміст ящиків із таким щирим захопленням, що кіт не витримав. Цікавість переважила його котячу гідність. Він поважно підійшов упритул до коробок, щоб самому поглянути, що так зацікавило маленьку господиню. Дівчинка відсунулася вбік, пропускаючи Сміливця.

Кіт застрибнув передніми лапами на край картонного короба й зазирнув усередину. У його голові миготіли варіанти: може, там нова сукня для Саші? Чи запас сметани на місяць уперед? В крайньому разі — ковбаса чи сосиски? Але жодне припущення не справдилося.

У коробці лежали звичайні круглі скляні кульки, загорнуті в тонкий папір. Сміливець спантеличено подивився на Сашу, абсолютно не розуміючи, чому вона так радіє.

Мабуть, виглядав він і справді розгубленим, бо дівчинка, засміявшись, погладила його по голові:

— Сміливцю, ми зараз будемо ялинку прикрашати! Вона така гарна буде, ось побачиш!

Кіт зрозумів лише одне: попереду буде щось дуже незвичайне. А все незвичайне вносило в його звичне життя хаос. І проблеми. А він, як порядний домашній кіт, усе ж таки любив порядок і стабільність.

Господар і Саша з головою поринули у прикрашання дерева. Спершу на колючій гілці з’явилася одна скляна кулька, потім інша. Потім на неї підчепили дитячу іграшку, загорнуту у фольгу цукерку й навіть мандарин. І нарешті Господар простягнув довгу нитку гірлянди й закріпив на самій верхівці блискучу зірку.

Кіт із дедалі більшим інтересом спостерігав за тим, що відбувається, сидячи на дивані. Блискучі предмети, що похитувалися на гілках, здавалися водночас привабливими та трохи загрозливими. Усередині Сміливця боролися два бажання: підійти подивитися й не заважати. Але все змінилося, коли Саша, сяюча від радості, нахилилася й накинула сріблястий дощик прямо йому на шию.

«Ну ось іще!» — фиркнув про себе Сміливець. «Я вам не ялинка! Навіщо й мене вбирати?»

Дощик дивно пах, блищав і викликав відчуття пастки. Сміливець, недовго думаючи, спритно вивернувся з мішури й стрімко шмигнув під диван.

Внутрішнє котяче чуття, яке ніколи його не підводило, підказувало, що там безпечніше. А своєму чуттю, після всіх пережитих пригод, кіт звик довіряти.

Зі схованки він побачив, як ялинка засяяла різноколірними вогниками. Господар вимкнув верхнє світло, і кімната потонула в м’якому мерехтінні. Сім’я влаштувалася біля печі, і в ту мить Сміливець нарешті зрозумів, чому так раділа Саша. Дерево й справді стало гарним. Дивним — але гарним.

Кіт виглянув з-під дивана, подивився на свою сім’ю, що сиділа біля печі, і пішов до ялинки.

Він знайшов найнадійніше місце — поруч із триногою, де дерево стояло міцно. Блискучі іграшки манили, і Сміливець підвівся на задні лапи, щоб побачити свій ніс у поверхні червоної кульки. Він обережно штовхнув іграшку лапою. Кулька хитнулася, розсипавши по підлозі іскорки світла, що танцювали. Сміливець зачаровано стежив за ними.