Напередодні свята

А чи думали ви колись, як минає новорічна ніч у казковому лісі? Якщо ні, то запрошую вас у гості до наймилішого лісового створіння — бешкетного лисеняти Рудика. Він розповість про цікаву пригоду, яка трапилася з ним напередодні свята. Готові послухати? Тоді, рушаймо у подорож!

***

Отже, трапилося це ввечері тридцять першого грудня.

У великому, неймовірно затишному лісі, жив Рудик. Він був ще зовсім маленьким лисеням, тому його часто називали просто Руді. Його пухнаста шерсть майоріла яскравою помаранчевою плямкою на фоні снігу, а допитливі вушка де-не-де визирали з-за пеньочка, аби прислухатися до хрускоту гілочок.

Ліс, в якому жив Руді, знаходився обабіч села. Бувало й таке, що люди приходили в гості до його домівки: погуляти тихими стежками, зібрати гриби, ягоди або квіти. Лисеня трохи боялося цих дивних високих створінь. Та й батьки завжди застерігали не наближатися ні до села, ні до людей.

Але того вечора Руді випадково заблукав. Він цілий день бігав наввипередки зі своїм другом — зайчиком Вухастиком. І так втомився, що коли сонце заховалося, не помітив, як утік дуже далеко від своєї нірки.

Озирнувся навсібіч:

— Вухастику! Ау! Ти де? — налякано покликав і стрепенувся, почувши вигук сови.

Вона як раз перелітала з ялини на ялину, готуючись до нічного полювання.

— Совуню! А ви не бачили мого друга? — невпевнено запитав тоненьким голосом.

— У-у!

— Ой, — підтиснув довгого пухнавого хвостика до лапок.

— Твій дру-У-г, мабуть, не зміг тебе наздогнати, — вигукнула сова, сівши на краєчку гілки.

— Як це так? — розсміявся Руді, підводячи голівку догори. — Він же найшвидший в лісі! Я не міг його перегнати!

— Буває й так, що хтось збивається зі стежки, — кліпнула круглими очима. — Повертайся додому-У! Скоро буде темно.

— Гаразд, — похнюпилося лисеня. — Дякую, Совуню!

І Рудик побіг. Але не помітив, як звернув зовсім в інший бік. Той, що вів не до нірки, а до села…

Здалеку почув незрозумілі звуки. Гомін, не схожий на розмову лісових мешканців. Пробігши ще трошки, раптово вискочив на простору галявину, де закінчувалися дерева та починалися людські обійстя. Пригнувся до землі й, заховавшись за горбочком снігу, обережно визирнув на дорогу. Повз нього пробігли ті дивні створіння. Але вони були менші, ніж ті, яких Руді колись бачив у лісі.

Компанія веселих дітлахів зупинилася зовсім поруч біля нього. Вони хихотіли, кидаючи в одне одного тверді жменьки снігу.

Руді задивився на дівчинку, колір шубки якої, дуже нагадував його шерсть. Така ж пухнаста та яскрава! А на голові чудернацька одежина, обмотана чимось дуже блискучим та красивим.

— Як чарівно! — подумало лисеня. — От би мені такі блискітки в нірку…

Але він не встиг зробити й кроку, як дівчинка помітила тваринку й підійшла до нього.

— Який гарнесенький! Привіт, руденький! Як ти тут опинився? — дитинка схилилася на коліна, простягаючи долоньку.

Руді спочатку застиг, а потім принюхався до рукавички, притуляючись носом до вологої тканини.

— Ти, напевно, змерз? Ходімо до мене додому? Покажу тебе мамі й татові!

І, не встиг він спохватитися, як дівча впевнено взяла його на руки та понесла селом, ніжно погладжуючи по спинці.

— Не бійся, я тебе не ображу!

Лисеня здивувалося, що зрозуміло людську мову.

За кілька хвилин Руді заспокоївся. Шубка нагадувала йому доторки до мами, тому він справді не боявся. Із задоволенням почав роздивлятися навколо. На вулицях було багато дітей. Усі вони бавилися: каталися з гірки на якихось дощечках, запалювали палички, з яких злітали жовтенькі вогники, а ще збирали сніг у величезні круглявки й, навіщось, складали ці круглявки поверх один одного, утворюючи смішне створіння, що нагадувало ведмедя, який був у білому кожусі.

— Сподіваюся, батьки дозволять тебе залишити! — тихенько сказала дівчинка, міцніше обійнявши Руді.

Цікаво, чому йому раніше не дозволяли ходити до людей? Адже вони зовсім не страшні!

Заходячи в будинок, дівчинка залишала на підлозі купки снігу з чобіт, який миттєво танув, перетворюючись на маленькі калюжки. Тут було так тепло, що Рудик аж оченята заплющив. Він, ніби опинився вдома, де дбайливі обійми матусі зігрівали його взимку.

— Мамо! Дивись, кого я знайшла! — прокричала, забігаючи до кухні.

Жіночка поралася біля плити, тому навіть спочатку не помітила, що донечка зайшла взута. Татусь, який сидів за столом, нарізаючи яблука для пирога, підвів очі й, всміхаючись, промовив:

— Кохана? У нас тут сюрприз!

Озирнувшись, мама побачила доньку з лисеням на руках. У шубці, вкритій снігом, у замурзаних чоботах та шапці, що постійно сповзала на очі, дівчинка стояла на порозі. Її щоки були рожевими, а очі виблискували від щастя.

— Катрусю! Це ж хижа тваринка, — підійшла й присіла навколішки, роздивляючись Руді. — Не можна приносити його додому.