Новорічні подарунки

В Оленки було щасливе дитинство. Щоправда, від самого народження її називали Лялею. І це було цілком виправдано. Надзвичайно миле, майже лялькове личко з кирпатим носиком і великими темно-каштановими очима, закохувало в себе усіх родичів і знайомих. У сім'ї вона була довгоочікуваною дитиною, тому батьки обожнювали свою маленьку красуню. Особливо тато. Капітан далекого плавання, він нечасто бував вдома, у рідному Києві. Сумуючи за донечкою під час далеких рейсів, батько зазвичай носив Лялю на руках в прямому й переносному сенсі.

Проте надмірному піклуванню батьків Ляля чинила опір вже з малку. Якщо донечка випадково падала або випускала з рук іграшку, вони відразу мчали на допомогу, чим тільки обурювали її. Невдоволено стискуючи губки, дівчинка суворо відповідала: «Ляля сяма!» й вперто тупала ніжкою.
У три роки Оленка виявила цікавість до творчості. Їй подобалося створювати щось нове своїми маленькими ручками. Першими шедеврами дівчинки стали невеличкі лялькові будиночки, зібрані з деталей конструкторів «LEGO». При цьому вона майже не користувалася інструкцію, застосовуючи лише свою бурхливу дитячу фантазію.
У шкільні роки це захоплення перейшло у відвідування творчого гуртка з прикладного мистецтва. Ляля займалася там із задоволенням, уявляючи, що колись у неї буде своя майстерня зі створення витончених і корисних для кожної господині дрібничок ручної роботи. Також вона брала участь в розробці декорацій для шкільних концертів. Однак батьки, бажаючи своїй любій донечці тільки добра, не бачили в тому захопленні пристойного майбутнього й наполягали на виборі якоїсь стандартної професії. Після довгих вмовлянь і справжніх сімейних битв Ляля все ж вступила на економічний факультет за спеціальністю «менеджмент організації».
У школі, а також і в університеті Ляля завжди була оточена шанувальниками. Її східна краса вабила й притягувала хлопців до себе, мов магніт. І вони зліталися, як метелики на вогонь. Безжально розбиваючи чоловічі серця, Ляля всім відмовляла. Їй ніхто не подобався, а безхарактерність деяких залицяльників іноді неймовірно дратувала. Доходило до того, що один із них у розпачі бився головою об браму її будинку. Ну, хіба це Чоловік?
А ті, хто був їй симпатичний, чомусь побоювалися підходити до дівчини. Мовляв, дуже гарна й надто дорого одягнена! Спостерігаючи, як подружки виходять заміж одна за одною, Ляля все частіше замислювалася: і чому їй так не щастить?

Не дивлячись на загальне обожнювання, «пупом землі» Ляля себе все ж не вважала.
Дивним чином уживалася в ній підступність Снігової Королеви й дитяча наївність, самозакоханість і непомірна вимогливість до себе та інших. Після закінчення університету батьки поклопоталися щодо посади особистого помічника директора для доньки у престижній компанії, але цього разу Ляля запротестувала по-справжньому. Зі словами: «Досить! Натерпілася!» вона відкинула будь-які аргументи й влаштувалася працювати у магазин чоловічого одягу до центрального універмагу міста.
Оформлення вітрин торговельного залу подобалося Лялі найбільше. І справді, у цьому їй не було рівних! За згодою керівництва кожен день вона вигадувала щось новеньке, додаючи в композицію дрібні, але важливі, деталі: вишукані коробочки для запонок, незвичайні розмальовані вішалки, елегантні шарфи й безліч всього іншого, що приваблювало покупців до залу... З приходом Лялі клієнтів додалося. Звертаючи увагу на вітрини, люди не могли пройти повз. Чоловіки, які стали постійними клієнтами, часто заходили до магазину і щось купували тільки для того, щоб подивитися на Лялю й бодай трохи поговорити із нею.
У свої двадцять п’ять років вона була єдиною незаміжньою подружкою серед своїх колежанок. Та не втрачаючи надії, Ляля все ж чекала, що одного разу до неї прийде справжнє, велике кохання. Одне єдине й на все життя...

І ось, нарешті, з'явився ВІН... Високий, стрункий, у синій парадній формі й кашкеті з лакованим козирком, Вадим був курсантом останнього курсу морської академії. Він якось відразу вразив Лялю своєю чарівністю та іронічним почуттям гумору. Залицявся Вадим майстерно. Запрошував у театр і кіно, на виставки, у ресторани, знайомив зі своїми друзями. Умів ненароком запитати Лялю про улюблені квіти або цукерки й за кілька днів подарувати їй саме такі... Поруч із ним вона відчувала себе легко й затишно. Виявилося, у них багато спільних інтересів: психологія, історія, творчість... Вадим закінчив художню школу, любив малювати, розбирався у сучасному живописі. Одним словом, він був саме таким, про якого Ляля мріяла. Вона літала на крилах кохання й вже задивлялася на білосніжні сукні у вітринах весільних салонів, але Вадим не поспішав із пропозицією. Йому потрібно було йти в рейс. Дивлячись на Лялю повним ніжності поглядом, він просив її дочекатися його, і тоді вони неодмінно зіграють весілля.
Звичайно, вона готова чекати його скільки завгодно! Адже так щиро й пристрасно не кохала ще нікого!
Щочетверга кур'єр приносив Лялі кошик пролісків. Від кого квіти дівчина навіть не питала. Звичайно ж, від Вадима! Адже він такий милий та уважний! Треба ж! Перед від’їздом зробив їй сюрприз: сплатив послуги доставки квітів, примусивши решту продавчинь лише захоплювалися милими букетиками й заздрісно поглядати на Лялю.

Щедро обсипавши столицю золотим листям і суворими дощами, до Києва прийшла осінь, а за нею — сніжна зима. Наближався Новий Рік. Універмагом метушливо бігали покупці, але Ляля майже не звертала на них уваги. В її бутіку сьогодні було порожньо. Підперши щоку долонею, вона сперлася на прилавок. Малюючи акуратним нігтиком сердечка на склі, Ляля нудьгувала. Всі її думки крутилися навколо Вадима. Як шкода, що в новорічну ніч вони не будуть разом, бо, на превеликий жаль, коханий затримується в рейсі! А вона вже так скучила за ним і почувається такою самотньою…
Занурена у свої думки, Ляля й не помітила, як у відділ увійшов покупець і, підійшовши до неї, ввічливо мовив:
— Доброго дня, пані! А можна з вами познайомитися?
Від несподіванки Ляля здивовано підняла очі. Перед нею стояв високий чоловік у чорній хутряній шапці й такого ж кольору пуховику. Він здався їй просто величезним. Погляд дівчини відразу зупинився на його густих, чорних вусах, що плавно переходили в не менш пухнасту бороду, а глибоко посаджені блакитні очі із неприхованою цікавістю дивилися на Лялю.
— Мене звуть Арсеній, а вас?
Голос у нього був приємний: баритональний, м'який. Такий, що відразу пом'якшував його незвичайну, навіть дещо страхітливу, зовнішність.
Ляля розгубилася. Більш того, вона злякалася так, що втратила дар мови! Як навмисно, вона була зовсім сама у залі. Тому удати, що зайнята іншими покупцями, їй точно не вдасться. По тілу дівчини побігли колючі сироти. Який жах! Що йому треба? Цьому залицяльникові років сорок, не менше! Хто ж він? Кавказець, сирієць або чеченець? Хоча, на диво, якось добре говорить українською...
Розуміючи, що співрозмовник чекає відповіді, Ляля знехотя промовила:
— Олена...
— Я хотів би запросити вас у кафе після роботи. Мені б дуже хотілося з вами поспілкуватися, бо ви мені дуже сподобалися, — так само приязно запропонував чоловік.
— Я працюю до дев’ятнадцятої, а потім збиралася додому..., — насупившись, відповіла Ляля, щиро сподіваючись, що він допатрає: ніякої «кави» не буде.
— Ну що ж... — задумливо протягнув Арсеній. — Тоді дозвольте вас провести... Я чекатиму біля виходу з універмагу рівно о дев’ятнадцятій.
Не даючи їй можливості відповісти, він кивнув і, повернувшись, попрямував до виходу. Ляля пригнічено подивилася на годинник. До кінця робочого дня ще дві години. Їй треба було відразу відшити його, але чи то від страху, чи від несподіванки, вона цього не зробила... А доведеться. Усякі «бородаті Арсенії» кавказького походження їй точно не потрібні! Раптово Лялі в голову прийшла страшна думка, від якої по тілу побігло крижане тремтіння: а якщо цей чоловік якийсь маніяк й обрав її своєю жертвою? Господи, це ж просто жах, який не передати словами!
Глибоко вдихнувши, Ляля опанувала себе й почала швидко придумувати план дій. Проводжати її до будинку вона цьому нахабі точно не дозволить, а дорогою до зупинки чемно пояснить, що давно зустрічається з іншим. Навіть увечері в центрі міста завжди повно люду, тому цей підозрілий тип навряд чи зможе заподіяти їй шкоду ...
Сутінки вже спустилися на місто, коли Ляля вийшла з магазину. Вечір був тихим. Вкривши вулиці білим килимом, сніг блищав і переливався у світлі вуличних ліхтарів. Арсеній, як і обіцяв, чекав її біля виходу. Побачивши дівчину, він відразу підійшов до неї. Ляля помітила, що тепер у нього в руках був пакет з новорічним малюнком.
— Доброго вечора! — якось сором’язливо привітався він.
— Доброго, — коротко відповіла Ляля, відводячи погляд.
— Тут неподалік є чудова кав'ярня. Там подають смачні профітролі й роблять відмінну каву. Може, зайдемо? — знову запропонував Арсеній.
— Думаю, нічого не вийде, — впевнено мовила Ляля. — Я поспішаю додому. І взагалі, ви мені пробачте, але у мене є хлопець...
— Я знаю, — відповів Арсенія й відразу ж додав: — Тобто хочу сказати, що це цілком природно — така гарна дівчина не може бути самотньою. Що ж... тоді я просто проведу вас.
— Тільки до зупинки, — відповіла Ляля, все ще з побоюванням поглядаючи на співрозмовника.
Перетинаючи центральну площу, вони попрямували у бік зупинки. Дорогою Арсеній розповів Лялі про те, що живе в передмісті, що він — військовий, нещодавно повернувся з Африки, де їх батальйон виконував миротворчу місію... Проте Ляля майже не слухала чоловіка. Навіщо їй все те знати? Вона не збирається продовжувати це знайомство. Навпаки, хотілося якнайшвидше позбутися його. Крім того, увагу дівчини привернув мелодійний звук дитячих брязкалець, що доносився з пакету, який Арсеній тримав у руках. Обурено стиснувши губи, Ляля мовчки дивувалася: якийсь сорокарічний чолов'яга з передмістя та ще й, судячи з усього, одружений та має дитину! Тільки цього їй не вистачало та ще й напередодні Нового року! Оце так подарунок під ялинку! Просто неподобство якесь!
Підійшовши до зупинки, дівчина нетерпляче глянула на дорогу в очікуванні своєї маршрутки. На щастя, довго чекати не довелося. Не даючи Арсенію можливості призначити їй нову зустріч, Ляля ввічливо попрощалася й кинулася у натовп пасажирів.
Після святкових вихідних вона побоювалася, що Арсеній прийде знову й мимоволі напружувалася, коли до магазину заходили чоловіки. Але він більше не з’являвся й за кілька днів Ляля зітхнула з полегшенням, а з часом і зовсім забула про це дивне знайомство. Вона чекала на Вадима.