Розділ ІІ

Близько вісімнадцятої з’явився Стас зі своїм другом Віктором, який виявився хлопцем Марини, їхньої одногрупниці. Побачивши Стаса дівчина зраділа. Душу заповнило збентеження, чомусь в суміші з тривогою, яка не полишала її ні на мить. Чому б то? Чому?

Стас окинув її якимось дивним поглядом, що їй стало ніяково. Потім викликався допомогти розкласти столи й стільці, і пішов з кімнати.

– Що ж з тобою, Стасе, не так? Чому поряд з тобою я відчуваю тривожну напругу, неспокій? – промовила сама до себе у порожній кімнаті.

Почали виносити із кімнат тарілки на стіл. Лана пішла швиденько в душ на їхньому третьому поверсі та перевдягнулася в сукню. Тільки вона хотіла знайти Стаса, як в кімнату вбігла тихенько Юля і зашепотіла, хоч вони були тут вдвох.

– Ланко, я розумію, що зараз скажу тобі не дуже гарну новину, але ти маєш знати правду, – сказала Юля.

– Правду?

– Швидко ходімо, щось побачиш, тільки тихо, – попередила.

І вони, майже навшпиньках, Юля попереду, Лана за нею, пішли до загальної кухні на їхньому третьому поверсі. В кухні була напівтемрява, світло падало з коридору. Юля підійшла до відчинених дверей приклала палець до губ і крадькома увійшла, жестом покликавши за собою Лану. Та підкорилася.

З кухні був вихід на балкон. Там, на балконі, спиною до них стояв Стас, тримаючи в обіймах дівчину. Він не просто її обіймав, вони цілувалися. Цілувалися так пристрасно, що чутно було їх стогін. Обличчя дівчини вона не бачила, але впізнала сукню одногрупниці Оксани.

В цю мить душа, здавалося, розлетілася на дрібні скалки. Щоб її запитали як вона вийшла звідти, не видавши ні звуку, як дійшла до своєї кімнати – вона б не змогла відповісти на це запитання. І тільки в кімнаті опам’яталась. Юля була поряд.

– Юлю, – вимовила, – Юлю, за що таке приниження? Я батькам нічого не сказала, пішла на компроміс із совістю, а він..?

– Заспокойся, дорогенька, він не вартий твоїх сліз, – сказала банальне, бо не знала що говорити в таких випадках.

– А хіба я плачу? – глянула.

– Краще б поплакала, на душі б стало легше, – відповіла подруга. – А не сказала батькам, бо, напевне, відчувала, що щось не так. Інтуїція.

Чомусь сліз не було. Не плакалось. Тільки пекло в грудях.

– Але це ще не все, Ланко. Розкажу за порядком. Я пішла подивитись чи ми нічого не залишили на кухні й не встигла зайти як почула, що на балконі розмовляють. То були Стас і його друг Віктор. Вони говорили про тебе. Віктор сміявся зі Стаса, що він втрачає форму, якщо ще досі тебе в ліжко не затягнув. А Стас виправдовувався, що була ще одна красуня, тому не встиг. Та, інша – пройдений етап, йому вже не цікава. А щодо тебе, то не мине і кількох днів, як ти з ним будеш в одному ліжку. А сьогодні він знайде тут з ким розважитись по-тихому, якщо ти йому відмовиш в інтимі. До речі, він ніде не підробляє. Це він з іншою проводив час, а тебе обманював, – видала інформацію Юля.

Лана заклякла на місці.

– Що?! А я думала все буде серйозно в нас.

– Ну я ж тебе попереджала, що про нього різні чутки ходять, а ти не хотіла слухати.

– Ох, яка я дурепа!

– Ти не дурепа. Ти, світла і добра людина і всіх такими бачиш, – заспокоювала подруга.

– Що ж робити? Я не можу його сьогодні бачити. Якщо побачу – утну якусь дурницю.

– Ну і скажи йому як і куди піти далеко і надовго, – порадила Юля.

– Не хочу з ним говорити.

Лана підхопилася, витягла невелику дорожню сумку, поскидала туди подарунки для бабусі й дідуся, цукерки. Перевдягнулася в джинси та взяла до рук телефон. Юля стояла і дивилась на все, нічого не розуміючи.

Лана знайшла в телефонній книзі номер дядька Петра, знайомого таксиста. Він уже двічі підвозив її до бабусі в село, адже сам був звідти родом. Якось під’їхав на вокзал, взяв пасажирів до села і роздав візитівки. Так і познайомились.

– Алло, дядьку Петре, це Лана, Лідії Василівни онука. Відвезіть мене до бабусі, – рішуче вимовила.

Шофер спочатку відмовлявся, а потім зажадав потрійний тариф. Лана погодилася. Одяглася, підхопила сумку, рукавички і пішла до дверей. Оглянулася на подругу.

– Ти не знаєш, де я. Зрозуміла? Ти нічого не чула, не бачила і нічого не знаєш, – мовила впевнено. – Побачиш його реакцію.

– А тобі точно треба зараз їхати? На годиннику 20:20, скоро Новий рік.

– Все буде добре, – швидше для себе, ніж для Юлі вимовила.

Машина вже була під гуртожитком. Завірюха вщухла. Дядько Петро намагався пожартувати про жіночий настрій. Побачивши суворий вираз на обличчі дівчини, замовк.

Коли машина виїхала з міста, хмари відступили й на небі яскравим ліхтарем засяяв повний місяць. Місячне сяйво відбивалося від білої снігової ковдри та було видно, майже як вдень.

– Дивись, як видно. Можна фари вимикати, – сказав водій.

Їхали не швидко, сніг рипів під колесами, хоч перед ними інші машини зім’яли сніговий покрив. Їх обігнав позашляховик і вони потягнулись за ним. Дорога була майже порожня, лише назустріч проїхали дві машини.