Глава 4

Давід стояв перед дзеркалом. Його тіло змінилося: раніше він був просто струнким, але тепер м'язи стали міцними та рельєфними. Йому це явно подобалося.
— Скільки вже часу минуло, відколи ми разом? Місяць?
— Сорок два дні, якщо бути точним, — відгукнувся Згар.
Давід милувався новою подобою, проте не одними м'язами жило його нове «я». Тіло вкрилося дрібними шрамами, а відмовки для мами, чому він чи не щодня приходить у порваному одязі, майже закінчилися.
— Досить собою любуватися, тобі до школи час.
Давід послухався Згара і почав одягатися. Старий одяг уже ледь налізав, але, на думку Давіда, воно було того варте. Дорогою він відчував, наче за ним спостерігають, проте поряд не було жодної тіні, тому хлопець не звертав на це уваги. Хоча Згар думав інакше.
— За нами вже кілька днів стежать. Тебе це не лякає?
— Напевно, знову якісь дівчата. Я швидко набрав популярності у школі.
— Тебе треба спустити з неба на землю, ти занадто задер носа.
— Нічого подібного! — ображено відповів Давід, заходячи до класу.
Він сів на своє звичне місце поруч із Софією. Сьогодні вона була незвично тихою.
— Слухай, Давіде... Нам треба поговорити. У переписках ти зі мною завжди щирий, але в житті... після того, як ти перехворів, ти став іншим. Мені це не подобається.
Обличчя Софії було сумним, і це ще болючіше кололо хлопцеві серце.
— Ти змінився. Що з тобою?
Софія простягнула руку до Давіда, але він знову не дав себе торкнутися.
— Давай поговоримо після уроку. Я тобі дещо розповім... зізнаюся в одному секреті.
Давід мимоволі згадав той кошмар. Він досі боявся за неї, але відступати вже не було куди.
— Ти хочеш зізнатися? — Згар і Софія запитали це одночасно, але з абсолютно різними інтонаціями.
— Так. Сподіваюся, ти все зрозумієш.
Софія мовчки кивнула, а Згар не на жарт розлютився.
— Що ти робиш? Ти хочеш наразити її на небезпеку? У неї немає такої маски, як у тебе!
— Але якщо я просто одягну маску і покажу їй силу, з нею ж нічого не станеться?
— Не станеться?! Вона просто вирішить, що ти божевільний! Або, що ще гірше, — що вона з’їхала з глузду!
— Ти її погано знаєш, вона повірить мені!
— Слухай, це погана ідея. Крапка.
Згар ображено замовк. Усі уроки минули в тиші, навіть на занятті Йосипа було спокійно. Проте відчуття стороннього погляду, що переслідувало Давіда з самого ранку, нікуди не зникло. Хлопцеві було байдуже, а от Згару — ні. Він відчував: сьогодні все піде шкереберть.
Після школи Давід привів Софію в тихе, віддалене місце, де зазвичай не буває перехожих.
— Мені не подобається це місце, — невпевнено промовила дівчина, озираючись.
— Так, не найкраще, але тільки тут я можу тобі все розповісти.
Давід витягнув із портфеля стару дерев’яну маску.
— Що це? Здається, я вже бачила її у тебе.
— Просто дивись.
Хлопець натягнув маску на обличчя. Електричний розряд миттєво пронизав його тіло.
— Що це за фокуси? Ти жартуєш наді мною? — Софія зробила крок назад.
— Це не фокуси. Багато чого сталося з того дня... тепер я маю цю силу.
Давід простягнув руку, навколо якої танцювали сині іскри.
— Бачиш? Тому я не мо...
Раптовий удар у щелепу перервав його на пів слові. Давід відлетів і врізався у стіну.
— Не чіпай дівчину, монстре! — пролунав грубий голос.
Від шоку Софія закричала.
— Біжи, Софіє! — намагаючись підвестися, вигукнув Давід.
— Я з ним розберуся, — промовив він уже подвійним голосом, у якому чувся рик Згара. — То це ти мій головний фанат?
Давід вказав пальцем на постать, що стояла перед ним. Це був чоловік у шкіряній куртці. Коли Давід розгледів його обличчя, його охопило здивування.
— Маска... У тебе теж маска?
Вона була схожа на його власну, але без магічних рун, а фарба на ній була криваво-червоною.
— Не прикидайся, чудовисько! Ти зміг скопіювати наше обличчя, але все одно залишився монстром!
Чоловік вихопив два важких чорних револьвери і націлився на хлопця.
— Ти неправильно зрозумів! Я не тінь! Точніше, не повністю!
— Не пудри мені мізки!
Прогриміли постріли. Давіду довелося стрімко ухилятися, повітря навколо забриніло від куль.
— Я ж казав, що щось не так! — гаркнув Згар.
— Не до того зараз! Що нам робити?
— Вижити!
Давід продовжував ухилятися від пострілів, використовуючи свою нову швидкість.
— Слухай, я не хочу битися! Я не тінь!
Ворог ігнорував слова Давіда і продовжував стріляти.
— Давіде, ти це помітив? — пролунав голос у голові.
— Що саме?
— Він не використовує силу. Маска — пустушка!
Коли кулі у противника закінчилися, Давід став прямо навпроти нього.
— Ти не використовуєш силу маски?
— Що за дурню ти верзеш, тіні? — виплюнув чоловік.
Він спробував завдати ще одного удару кулаком, але Давід легко ухилився і перехопив його руку. Чоловік здригнувся від його надлюдської сили.
— Я НЕ ТІНЬ!
Зненацька довге лезо проткнуло тіло Давіда зі спини. Хлопець захлинувся болем і повалився на землю. В очах темніло, десь далеко кричав Згар. З-під маски полилася кров, і Давід знепритомнів.
— Хороший хід, — прокоментував чоловік, звертаючись до дівчини в такій самій масці, що з'явилася з тіні. Вона мовчки кивнула.
— Тінь схоплена.
— Ха-ха-ха! Ви справді вирішили, що мене, ЗГАРА, так легко схопити?
Тіло Давіда почало підійматися. Мисливці аж сахнулися назад. Згар повільно, ніби виймаючи занозу, висмикнув лезо зі спини — кров бризнула, але він навіть не скривився.
— ВИ ТІЛЬКИ ЩО ПІДПИСАЛИ СОБІ СМЕРТНИЙ ВИРОК!
Струм розійшовся по всьому тілу Давіда. Він стенув кров із меча і став у бойову стійку.
— Давно я не фехтував...
Згар першим напав на чоловіка. Неочікувано той теж дістав меча. Клинки зіткнулися, брязкіт металу розлігся навколо, але Згар продовжував тиснути, притискаючи супротивника до стіни. Фінальний удар перервала дівчина, яка настрибнула на нього зі спини, але Згар миттєво перехопив її за горло.
— Тупе дівчисько!
Рука стискала шию, але Згар не встиг закінчити справу. Мисливець знову кинувся в атаку. Згар відбився мечем, а потім швиргонув у нього тілом дівчини. Наостанок він завдав потужного удару ногою, ламаючи обом ребра. Він уже заніс меч для останнього удару, але раптом зупинився.
— Давід цього не схвалить... Скажіть «дякую» — людина врятувала вас, ідіотів.
Згар відкинув меч убік. Він швидко обшукав непритомних мисливців, знайшов два гаманці й забрав звідти всю готівку.
— Це компенсація за зіпсований одяг.
Він кинув порожні гаманці на землю і, розвернувшись, додав:
— Коли прийдете наступного разу, послухайте хлопця. Бо я вас більше не щадитиму.
Давід опритомнів уже вдома. Рана була перебинтована, а на столі лежав новий одяг. Хлопець підійшов роздивитися його: доволі стильні речі, але більше його зацікавив інший комплект — штани та кофта з міцної тканини, а також шкіряна куртка, схожа на ту, що була в мисливців.
— Що це все означає?
— Можна сказати, це вибачення від тих виродків, — озвався Згар.
Давід торкнувся місця, де його проткнув меч.
— Я думав, що помру.
— Так би й було, якби не я.
— Ти знаєш їх?
— Ні, але судячи з їхніх намірів, можу припустити, що вони — мисливці на тіней. Інквізиція!
— Не знав, що таке ще існує.
— Ага, схоже, вони весь цей час ховалися в тінях, — пожартував Згар.
— Що нам робити?
— Чекати. Вони тебе не залишать у спокої.
Давід умостився в кріслі. Він взяв телефон і хотів написати Софії, але виявив, що вона додала його в чорний список. Хлопець безсило відкинувся на спинку.
— Сьогодні поганий день.
— На щастя, він скоро закінчиться. Лягай спати. Сьогодні без полювання.
Давід так і зробив. Цього разу йому нічого не снилося, навіть кошмарів. До школи він ішов без відчуття, що за ним стежать, але й Софії на заняттях не було. Він сидів за партою на самоті й писав нудний конспект з математики.
— Давай простежимо за Йосипом, — подумки запропонував Давід.
— Ти впевнений? Ти ще не відновився.
— Так, я впевнений, — із тихою агресією відповів Давід.
За мить Давід уже стежив за Йосипом. Його обличчя приховувала маска, а тіло огортали тіні. Він спостерігав, як учитель спокійно розмовляє з одним із батьків учнів.
— Помітив щось цікаве, Згаре?
— Нічого особливого, окрім одного...
— Що саме?
— Він увесь просякнутий тінями, але вільно взаємодіє з іншими. Вже все місто мало бути з’їдене ними від одного його дотику.
— Як таке можливо?
— Подивися на ці рукавички. На них дивні руни.
— Вони схожі на ті, що на масці...
— Саме так. Але, схоже, вони мають зворотний ефект — захищають людей від контакту з тінями.
— Мені треба дістати їх, — прошепотів Давід.
Стеження тривало. Йосип проводив день як звичайна людина, але коли настав вечір, він вирушив у невідомому для хлопця напрямку. Давід не відставав. Раптом Йосип зупинився перед старою будівлею і подивився прямо туди, де ховався хлопець.
— Ми прийшли. Виходь, — холодним голосом мовив учитель.
— Нас помітили? — здригнувся Давід.
— Ага. Поганий із тебе шпигун, — хмикнув Згар.
Давід вийшов з укриття і повільно підійшов до вчителя.
— Коли ви мене помітили?
— Відразу. Можливо, ти не усвідомлюєш, але твоя аура так і тхне тінями.
— Взагалі-то, Тінню! Я тут один такий! — ображено вставив Згар.
— Заходьте, — сказав Йосип і відчинив двері, за якими на них уже чекали.
Давід із недовірою переступив поріг. Коридор, освітлений лише свічками, виглядав доволі моторошно, але головний зал був ще страшнішим. Стіни були вкриті рунами, а люди вбрані у стародавній одяг — точнісінько як та бабця в той злощасний день. Давід зайшов усередину.