Глава 3

Давід сидів у класі серед однокласників. За однією партою з ним була Софія, вони тихо гомоніли про життя.
— Знаєш, я маю тобі дещо розповісти... але не можу тут. Поговоримо після уроків? — почервонівши, запитала Софія.
— Звісно. Сподіваюся, це щось секретне?
— Типу того...
Після цієї розмови уроки минули дивовижно швидко. І ось вони вже стоять під старим деревом, дивлячись одне на одного. Софія накручувала пасмо волосся на палець і явно ніяковіла.
— Давіде, я хочу тобі зізнатися...
— У чому?
На мить між ними виникла особлива, сором'язлива аура.
— Давіде, я тебе...
— ...ненавиджу!
Тіло Софії наскрізь пробило довге лезо, що замінювало руку тіні. Другою рукою — цілком людською на вигляд — потвора вхопила вже мертву дівчину за щелепу і почала рухати нею, наче лялькою.
— Ти нікчема. Ти навіть мене не зміг врятувати... Як ти збираєшся врятувати інших? Ха-ха-ха! — закінчила тінь, відкинула тіло Софії вбік і нанесла удар лезом прямо в обличчя Давіда.
Він заплющив очі, а розплющив їх уже у своїй кімнаті. Підірвався з ліжка, холодний піт стікав по чолі, важке дихання заповнювало кімнату. Рана, яку він отримав учора, нагадувала про себе тупим болем, але, на диво, вона вже майже затягнулася — лишилися тільки рубці на шкірі.
З важким серцем Давід пішов до ванної і змив піт. У голові було порожньо. Він витер запотіле дзеркало і завмер. Він змінився: шкіра стала блідішою, а риси обличчя — гострішими, витонченішими. Це все ще був він, але якийсь «оновлений», навіть вродливіший, проте погляд видавав, що хлопець зовсім не радий таким змінам. Ціна була занадто високою.
Давід повернувся до кімнати й почав збиратися до школи.
— Згаре, ти тут? — покликав він.
Але відповіді не було. «Дивно, — подумав Давід, — можливо, він теж виснажився після вчорашнього». Хлопець узяв свій старий портфель і почав перекладати в нього підручники. Коли закінчив, на столі залишилося тільки одне. Маска.
— Думаю, я тепер без неї ні на метр від дому не відійду, — пробурмотів Давід і рушив до школи.
У школі все залишилося на своїх місцях. У класі на Давіда вже чекала Софія. Побачивши його, вона відразу кинулася обійняти хлопця, але він спритно ухилився.
— Вибач, я ще трохи хворий, боюся тебе заразити, — збрехав він.
Софія ледь помітно нахмурилась:
— Усе добре, я розумію.
Давід сів за свою парту і почав готуватися до уроку.
— Ти трохи змінився... — примружилася дівчина. — Нарешті послухав мою пораду і купив той крем для обличчя?
Давід силувано всміхнувся:
— Так, ти здогадлива.
Йому так кортіло обійняти її, але якщо Згар казав правду, він більше не міг собі цього дозволити. Особливо з нею.
— А вона гарненька. Це твоя дівчина? — раптом пролунало в голові.
— Згар? — мимоволі вимовив Давід уголос.
— Згар? Це якийсь персонаж аніме? — здивувалася Софія.
— Та ні... просто читав якусь другосортну книжку, от ім'я і запам'ятав, — віджартувався він.
— Зрозуміло. Тільки на уроці не ляпни чогось такого дурного, добре?
Давід кивнув.
— Другосортний?! — обурився демон. — Та якби про мене написали книгу, вона б стала бестселером!
— Чого ти хочеш? — уже подумки відповів Давід.
— Тепер, коли ми рознесли заразу, нам потрібно стати сильнішими. Якщо ти, звісно, хочеш урятувати людей. Хтозна, зі скількома вже встигли проконтактувати ті хлопці.
— «Ми»? Це ти з усім справився самотужки!
— Я хотів усе виправити, але ти мені не дав.
— Ти хотів їх убити!
— Усього три жертви. Ніхто б і не помітив.
— Усе, замовкни.
До класу зайшов чоловік. Високий, із густою бородою та лисою головою — від нього так і тхнуло брутальністю.
— Чуєш цей запах? — прошепотів Згар. — Він просяк тінями. Будь обережним із ним.
Чоловік гучним голосом перервав шепіт у кімнаті:
— Добрий день, діти. Я ваш новий вчитель — Йосип Іванович. Любов Сергіївна пішла на пенсію.
Його погляд миттєво зосередився на Давіді.
— О, він і нас помітив, — прокоментував Згар. — Чекай проблем.
— Може, він не такий уже й поганий? — заперечив подумки хлопець. — Якби ти бачив нашу «любімку», ти б подумав, що вона і є головна тінь.
— А ти смішний. Але будь обережний, він небезпечний.
Урок пройшов спокійно. Ба більше, Йосип Іванович пояснював матеріал значно краще за попередню вчительку. Але Давід постійно відчував на собі його пильний погляд, і це йому дуже не подобалося. Доводилося терпіти.
Пролунав дзвоник. Нарешті воля від цього прискіпливого погляду — Давід зміг видихнути.
— Як тобі новий вчитель? — запитала Софія.
— Явно кращий за «любімку». Він принаймні розуміє, що таке математика.
— Так, він приємний. Я хочу води. Підемо в буфет?
— Звісно.
Давід ішов із Софією коридором, намагаючись тримати безпечну відстань, але все одно залишаючись поруч. У буфеті панувала спокійна атмосфера. Раніше він обожнював купувати тут круасани з ананасовою начинкою, але зараз намагався звести будь-який контакт із людьми до мінімуму.
— Хочеш попити? — Софія простягнула пляшку.
— Ні, дякую. Я ж досі хворію, пам'ятаєш?
— Точно, забула.
Вони повернулися в клас. Час тягнувся повільно. Згар заповнював голову Давіда дурними думками, а хлопець намагався не втрачати нитку розмови з Софією.
— Ти сьогодні знову в квітковому?
— Не думаю. Напевно, одразу піду додому.
«Я зовсім забув про магазин! Тепер я не зможу туди ходити», — промайнуло в голові. Давід дістав телефон і написав тітці:
«Пробачте, але найближчим часом я не зможу працювати. Виникли термінові справи».
Відповідь прийшла миттєво:
«Я розумію, Давіде. Сподіваюся, це щось позитивне. Не хвилюйся, я впораюся сама».
«Дякую за розуміння».
Давід вимкнув екран. Сонце вже пройшло зеніт, і нарешті уроки закінчилися. Він провів дівчину додому, а сам пішов у міський парк.
— Що нам робити, Згаре?
— Ще трохи стемніє, і підемо на полювання. А зараз нам треба дізнатися більше про того вчителя.
— І як ми це зробимо? Я ж не детектив.
— Ти придурок. Телефон тобі навіщо?
— Точно. Як я одразу не здогадався?
— Що б ти без мене робив...
— Жив би нормальним життям.
Давід ввів ім'я Йосипа в пошуковий рядок і вже за третім посиланням знайшов його профіль у соцмережах. Сторінка була доволі нудною, окрім одного запису.
— «Фонд допомоги Новопроскурова»... Не чув про нього раніше.
Він вбив назву фонду в пошукач і натрапив на спільне фото учасників. Руки хлопця затремтіли.
— Це вона...
На знімку було зо два десятки людей, але погляд Давіда прикувала одна стара жінка. Вона була у звичайному одязі, проте він запам'ятав це обличчя.
— Це вона залишила тебе в магазині!
— Бінго! — вигукнув Згар. — Ти вляпався у справи якогось культу. А це означає лише одне: я не винен у тому, що сталося вчора.
— Досить сарказму, Згаре. Я вляпався по самі вуха.
Давід стояв посеред дороги. Тіні дерев ховали його від сонця, але він не міг поворухнутися. Невже це все — заздалегідь задуманий план? Але чому саме він? Від страху його очі наповнилися сльозами.
— Тільки не ний, це нам не допоможе, — пролунав голос Згара.
— А що мені ще робити? Дідько, я у розпачі!
— Поки що нам треба не виділятися. Потрібно розвинути твоє тіло, налагодити наш зв'язок і знищити цих дилетантів.
Давід мимоволі торкнувся вчорашньої рани. Йому було страшно навіть уявити, що чекає на нього далі.
— Готуйся, скоро вечір. Сьогодні я вперше поїм.
Час до вечора тягнувся нескінченно довго. Давід вештався містом, аж поки не дійшов до покинутого промислового району. Раніше тут працювало багато заводів, але після кризи їх довелося закрити. Тепер вони стояли, наче величезні бетонні скелети — занедбана територія, де панували лише тіні.
Хлопець дістав маску з портфеля. Її погляд уже не здавався йому таким моторошним. Не вагаючись, він надягнув її. Контакт відбувся миттєво, і цього разу — майже безболісно. На подив Давіда, він усе ще контролював власне тіло.
— Згаре, ти хіба не мав перехопити контроль?
— Не зараз. Нам потрібно посилити зв'язок.
Давід відчув, як неймовірна сила наповнює його м’язи, а разом із нею прийшов і сморід. Він уперше відчув справжній запах тіней — суміш гнилі та заліза.
— Тобі треба починати з малого. Я спрямую тебе до найслабшої тіні.
Давід пішов за вказівками Згара. Голос привів його в глухий кут, де порпалася тінь розміром із великого собаку. Вона поїдала сміття та кістки щурів — недоїдки за сильнішими чудовиськами.
— Ррр-лю-дир-р-рко! — прогарчала істота і миттєво кинулася на Давіда, поваливши його на землю.
— Хапай її за пащу! — скомандував Згар.
Давід послухався. Він відчув щось дивне: якась невідома есенція потекла по його руках, і він зумів спрямувати її прямо на істоту. Блискавки заіскрили навколо його пальців, і тварюка злякано відступила.
— АТАКУЙ! — прокричав Згар.
Давід кинувся вперед. Він настрибнув на тінь і почав гатити її по морді. Кулаки завдавали небагато шкоди, але розряди блискавок робили свою справу — істота не могла чинити опору.
— Тепер моя черга!
Згар перехопив контроль. Він підняв тінь однією рукою. Маска почала тріщати в районі рота, а потім розірвалася, утворюючи величезну пащу. Тріски дерева перетворилися на гострі зуби, а зсередини виповз довгий чорний язик. Він облизав монстра, а наступної миті пролунав хрускіт — Згар відкусив тіні голову. Тварюка впала на землю безживною купою.
— Нарешті їжа... Я відчуваю енергію. Я так давно не їв! — задоволено прохрипів демон.
По тілу Давіда все ще бігали маленькі блискавки, а з кутиків рота текла чорна масляниста рідина.
— Т-ти... Про т-тебе го-ворили вони... — пролунало з темряви.
Величезна постать іншої тіні з’явилася на горизонті.
— Здається, цей нам не під силу. На сьогодні досить! — кинув Згар.
Він рвонув назустріч велетню, підстрибнув на два метри вгору і потужним ударом ноги вгатив увесь накопичений струм прямо в голову тварюки. Скориставшись її заціпенінням, він відштовхнувся і чимдуж помчав у бік дому.
— Вони нас не знайдуть? — запитав Давід, коли вони опинилися в безпеці.
— Не думаю. Вони занадто тупі для цього.
Згар добіг до під’їзду і сам зняв маску. Цього разу все пройшло легко.
— Йдемо додому, — промовили вони в унісон.
У своїй кімнаті Давід сидів на ліжку. Навпроти нього, спираючись на спинку крісла, стояла маска і ніби дивилася йому в саму душу.
— Наш зв'язок міцнішає. Нам потрібно продовжувати. Наше об'єднання майже не завдає болю.
— Так... А ще я відчуваю себе сильнішим, навіть коли я не в масці.
— Це все тінь, яку я з’їв. Вона зміцнює твоє тіло.
— Он воно як... — шлунок хлопця стиснувся від згадки про те, як Згар пожирав монстра. — Ти не казав, що це так гидко.
— Ти й не питав.
— Давідчику, пора їсти! — крикнула з кухні мати.
— Блін, я зовсім не голодний, — прошепотів хлопець, але все одно пішов на кухню. День добігав кінця.