Глава 2

Сонячні промені прогнали тіні, що обіймали Давіда. Розплющивши очі, він спершу подумав, що все це був лише сон. Хлопець підвівся і подивився на свої руки — біла фарба досі лишалася на пальцях. Озирнувшись навколо, він не побачив портфеля. Давід так і сидів кілька хвилин, заціпенілий, аж поки не набрався сил і не підійшов до шафи.
Тремтячі руки відчинили дверцята. Погляд маски вітав його з новим днем — ні, це точно був не сон. Хлопець швидко зачинив шафу і кинувся до ванної. Фарба піддавалася неохоче, наче в’їлася в саму шкіру, але зрештою пальці повернули свій природний колір.
— Сподіваюся, портфель ще не сперли, — пробурмотів він під ніс.
Давід умився. Темні кола під очима видавали його жахливу ніч. Він намацав у кишені телефон: рамка корпусу трохи розплавилася, але гаджет працював і навіть був заряджений. Хлопець набрав маму:
— Мам, я себе погано почуваю... Напевно, не піду сьогодні до школи.
— Добре, сину. Випий гарячого чаю з медом і не вилазь із ліжка. Мед у верхній шухляді.
— Добре, мам. Люблю тебе.
Давід поклав слухавку. Це був перший випадок за довгий час, коли він прогулював уроки. Ще раз поглянувши на себе в дзеркало, він завмер: його тінь виглядала якось інакше.
— Згар, правильно? Ти тут?
Тінь миттєво змінила форму, витягнулася і ніби обійняла хлопця за плечі.
— Це так мило, що ти запам'ятав моє ім'я, — пролунав голос нізвідки.
— Я думав, ти знаходишся в масці.
— Так було, поки ми не поєдналися. Я ж казав тобі: ми тепер одне ціле.
— Як мені тебе позбутися?
— Не раджу. Ти тепер частина світу тіней. Без мене тебе з'їдять, моргнути не встигнеш.
— І що мені тепер робити?
— Для початку я б повернувся за портфелем.
— Точно!
Хлопець зірвався з місця і побіг на вчорашнє місце. Там усе залишилося таким само: обгоріла земля, попіл. Портфель теж трохи підсмажився, але речі всередині вціліли. Давід швидко підхопив його і вже збирався йти геть, як раптом врізався у високого чоловіка.
— То це той ушльопок, який тут усе спопелив? — грубо вигукнув той.
Чоловік уже замахнувся на хлопця, але Давід дивом ухилився і дременув куди очі бачать. Незнайомець спершу намагався його наздогнати, але хлопець виявився надто швидким. Коли хвіст зник, Давід нарешті перейшов на крок.
— Втік... — видихнув він.
— Ти хотів сказати «втекли»?
Від переляку Давід озирнувся, але поруч нікого не було.
— Не прикидайся дурним, ти ж знаєш, що я — твоя тінь.
— Не лякай мене так! — Давід вдарив по тіні на асфальті, але нога лише безсило торкнулась землі.
— Ха-ха! Тінь не вдариш! — зашйшовшись сміхом, відповів Згар.
— Пішов ти! — огризнувся Давід і штовхнув важкі двері під’їзду.
Зайшовши у квартиру, він кинув портфель на стіл, а сам безсило впав на ліжко. Тіні знову почали тягнутися до нього, запрошуючи у світ снів. Цього разу він не став сперечатися і провалився в темряву.
Давід опитався в нескінченному приміщенні. Він сидів у старому, але дуже м'якому і зручному кріслі. Навпроти нього, в точно такому ж кріслі, сидів хлопець, на вигляд його одноліток. Руде волосся спадало йому на брови, над якими стирчали невеликі ріжки. Риси його обличчя були гострими, а шкіра — блідою та чистою, наче в аристократа.
— Нарешті ми зустрілися віч-на-віч, — промовив незнайомець.
— Згар? — невпевнено запитав Давід.
— Давід! Приємно познайомитися повноцінно.
— Де ми? Я ж щойно був удома.
— Це твоя свідомість. Я тут трохи прибрав... Ти ще та свиня, знав про це? — Згар насмішкувато повів рукою навколо. — Було тяжко розкласти все по поличках до твого приходу.
— Навіщо ми тут? — Давід відчував, як його пальці знову почали дрібно тремтіти.
— Я хочу розповісти тобі, у яку халепу ти вляпався.
Згар підвівся і повільно підійшов до Давіда.
— Ми, тіні, завжди були поруч із вами. Але ви зі своєї верхівки нас ніколи не помічали. Хоча ми впливали на вас: робили справжніми, відкривали ваші тваринні відчуття. Ми жили в симбіозі: вам — сила, нам — емоції. Ми з моїм минулим носієм багато чого натворили, перш ніж мене запечатали в тій масці... — Згар прикусив губу і, дивлячись угору, на мить замислився, згадуючи минуле життя.
— Але це все ностальгія. Тепер світ змінився. Ви навчилися жити без нас, ви взагалі перестали нас бачити. До певного моменту...
— Я доторкнувся до маски.
— Саме так. Контакт із нашим світом. Маленька скринька відчиняє браму пекла, і це сталося з тобою. Але що набагато гірше — тепер ти і є цією скринькою. Рано чи пізно ця брама відчиниться для всіх твоїх близьких.
— Тобто... батьки теж у небезпеці? — голос Давіда здригнувся.
— Саме так. Але не переживай, я захищу тебе. Тільки за допомогу треба платити.
— Що тобі потрібно?
— Тіні. Ота тварюка, що напала на тебе вчора, той щур — це ганьба мого роду. Якщо я їх з’їм, світу стане тільки краще.
— Ти їси собі подібних?
— Не треба мені твоїх людських моралей! Я твій захисник, і це найголовніше. А тепер — давай закріпимо наш союз.
Згар простягнув руку. Давід, вагаючись, нарешті потиснув її. Цієї ж миті його очі заплющилися.
Він знову стояв посеред своєї кімнати, але тепер у його руках була маска.
— Час полювання... Час Грому, — пролунав у голові голос Згара.
Давід озирнувся — надворі вже вечоріло.
— У нас є ще дві години до приходу батьків, — промовив він.
— Цього достатньо. Надягай маску, я хочу на волю!
Давід вагався, але все ж натягнув маску, заплющивши очі. Тієї ж миті тілом прокотився біль, але вже не такий сильний — наче другий ковток гірких ліків. Коли хлопець знову розплющив очі, його погляд уже був чужим.
— Я чую їх... Жілюгідні таргани, — прохрипів Згар.
Він відчинив вікно.
— Другий поверх, невисоко.
Згар вистрибнув із будинку і рушив на запах пригод. Дорога привела його до старої закинутої недобудови. Це мав бути новий житловий комплекс, але бюджет закінчився, і будівлю лишили гнити — тінь минулого міста, ідеальний дім для тіней.
Згар тихо пройшовся подвір'ям. Графіті на стінах і запах сечі додавали місцю того похмурого колориту, який зазвичай притягує підлітків. Хлопець зайшов усередину і зрозумів, що він тут не один. Поодаль стояли троє юнаків.
— Чувак, щось мені тут не подобається. Якось лячно, — пробурмотів один.
— А ти знаєш краще місце? З гаражів нас уже прогнали, тож тільки тут можна бахнути без палива.
Третій, мовчазний, першим помітив Давіда.
— Ей, ти! Це наша точка, пиздуй звідси!
Згар терпляче відповів:
— Вам краще тут не вештатися. Йдіть, поки не пізно.
— Ти що мені тут пиздиш? І що це в тебе за маска, придурку?
Хлопець підійшов і штовхнув Давіда, але ця агресія була фатальною помилкою. Його миттєво вдарило струмом і відкинуло до решти компанії.
— Це погано... — тихо сказав Згар.
Саме в цей момент справжні господарі недобудови виявили себе.
— Людиська... Вони тут... Справжні...
— Так, справжні... Смачні людиська!
Дві тіні з’явилися на запах людей, які тепер мимоволі стали частиною потойбічного світу. В голові Давіда спалахнув діалог:
— Що сталося, Згаре?
— Не зараз! Спочатку треба позбутися цих тварюк.
Згар напав першим. Його кулак спалахнув розрядами, і він завдав нищівного удару по одній із тіней. Проте інша істота встигла зреагувати й відкинула його до стіни. Там, серед будівельного сміття, Давід намацав іржаву арматуру. Згар миттєво перехопив контроль, наповнив метал струмом і, крутнувши імпровізовану зброю в руці, глузливо поманив тварюк пальцем.
— Чуваки, у мене білка? Що це за херня? — прохрипів один із підлітків.
— Я теж це бачу... Бабця правду казала, що чорти існують, — прошепотів інший.
Юнаки збилися в купку, притиснувшись до стіни, і з жахом спостерігали за боєм.
Тим часом Згар замахнувся арматурою. Тріск електрики відлунював усій недобудові; демон викладався на всі сто.
— Давіде, твоє тіло таке слабке... Нам точно треба зайнятися спортом, — прогарчав Згар усередині свідомості.
Він пробив голову одному з монстрів, але арматура намертво застрягла в кістках істоти.
— Блять! — вилаявся Згар і відштовхнув мертве тіло тіні.
Його кулаки знову налилися світлом. Він кинувся на останню істоту, заскочив їй на плечі й почав нещадно лупцювати по морді. Монстр чинив опір: гострими кігтями він розітнув хлопцеві торс і відкинув його від себе. Але Згар, не звертаючи уваги на біль, миттєво повернувся в бій, схопив монстра за горло і пропустив крізь нього потужний розряд, спопеливши тварюку дотла.
Тільки тоді він відчув справжній біль від ран. Але це був ще не кінець. Згар підняв арматуру і з жагою до вбивства попрямував до юнаків.
— Що ти робиш?! — пролунав у голові відчайдушний голос Давіда.
— Їх треба вбити. Вони тепер небезпечні! — вголос відповів Згар, від чого хлопці ще сильніше втиснулися в цегляну стіну.
— Ні, ти цього не зробиш!
— Зроблю!
Згар замахнувся, але тіло почало опиратися. Хлопець випустив арматуру, а його власні руки судомно потягнулися до маски.
— Ні-і-і! Ти не розумієш! — прокричав Згар, але маска вже відривалася від шкіри.
Давід упав на коліна. Підлітки, відчувши шанс на порятунок, накивали п'ятами.
Давід нарешті вирвався з-під контролю. Маска опинилася в його руках, а біль став майже нестерпним.
— Ти навіть уявити не можеш, що ти накоїв... — прошипів Згар.
— Замовкни!
Давід підвівся і, тримаючись за кровоточиву рану на грудях, побрів додому.
— Ти ідіот! Тепер не тільки ти — скринька. Вони теж! — не вгамовувався демон.
Але Давід уже не вслухався. За пів години він дістався квартири, кинув маску на підлогу своєї кімнати й пішов у ванну промивати рану.
— Дивно... Мені здавалося, вона була глибшою, — пробурмотів він, дивлячись на те, як краї розрізу потроху стягуються самі собою.
Він завалився в ліжко. У цей момент телефон блимнув повідомленням від Софії:
«Ти в нормі? Тебе сьогодні не було в школі»
«Я прихворів, не переживай, усе добре», — відповів він тремтячими пальцями.
«Добре, одужуй швидше, а то без тебе тут нудно 😛»
Давід вимкнув екран і заплющив очі.
— Ти ще не зрозумів? Ми відкрили скриньку тіням. Тепер нам доведеться власноруч стримувати цю браму.
— Але ж ми впораємося?
Згар не відповів. У Давіда не було сил чекати на реакцію. Тіні знову обійняли його, занурюючи в сон без сновидінь.