Глава 1

За вікном лило як із відра. Давід спостерігав, як небом важко пливуть хмари. На дошці стара вчителька виводила математичні формули, але він ніколи не любив цей предмет — його думки були далеко звідси. Нарешті страждання обірвав голос дзвоника. Хлопець квапливо сховав книжку в портфель і підвівся з-за парти.
Він уже прямував до виходу зі школи, коли його наздогнала дівчина.
— Доля вирішив втекти від мене?
— Ти завжди мене наздоганяєш, Софі, — відповів він, зупинившись.
— Знаєш, зазвичай кажуть, що від Долі не втечеш, а тут мені доводиться за тобою бігти!
Давід ледь помітно всміхнувся.
— Пробач.
— Пробачу, якщо проведеш мене додому.
Вони йшли старими вуличками, повз потрісканий асфальт і калюжі. Поруч із подругою час летів непомітно: вони теревенили про школу й не зчулися, як опинилися біля будинку Софії.
— То ти пробачаєш мені? — запитав Давід, зупинившись біля під’їзду.
— Я ще подумаю.
Софія міцно обняла хлопця і зникла за важкими дверима під’їзду. Її силует розтанув у сутінках сходів. Давід ще мить постояв, а потім рушив до квіткової крамниці своєї тітки, де підробляв після уроків. Зайшовши всередину, він привітався, пройшов до підсобки, щоб одягнути робочу форму, і став за касу.
Час минав повільно. Хлопець спокійно поливав рослини, коли зненацька до крамниці зайшла стара пані. Здавалося, навіть квіти дивилися на неї з недовірою.
— Вам чимось допомогти? — запитав Давід, підійшовши ближче.
Вигляд вона мала дивний: одяг був надто застарілим, але хлопець подумав, що вона, можливо, просто приїхала з якогось далекого села.
— Дай мені тих чорних квітів. Двадцять штук, — прохрипіла стара.
— Співчуваю вашій втраті, — відповів Давід. Він уже давно знав, для чого зазвичай купують такі квіти.
Запакувавши замовлення в букет, Давід передав його жінці, а вона натомість протягнула гроші.
— Гарного дня, — кинув він навздогін.
Провівши клієнтку до виходу, хлопець повернувся до роботи, як раптом помітив на прилавку дивну коробку. Взявши її в руки, він відчув незвичайну ауру — річ ніби шепотіла йому: «Відкрий мене». Давід не втримався і зазирнув усередину. Там лежала дерев’яна маска, візерунки на якій здавалися старішими за його прадіда. Щойно хлопець торкнувся дерева, його вдарило струмом.
«Напевно, та пані забула», — подумав він, здригнувшись. Давід поклав коробку на прилавок і став чекати, що за нею ось-ось повернуться. Але до самого закриття магазину так ніхто й не прийшов.
Час у магазині повз повільно. Хлопець закінчував вечірні процедури закриття. Поливаючи квіти на дальній полиці, Давід ненароком зачепив ту дивну коробку. Вона, наче за помахом невидимої сили, впала прямо йому в портфель. Не помітивши цього, він закінчив усі справи, забрав портфель і, пригинаючись від холодного вітру, пошкандибав додому.
Сонце вже годину тому змінив місяць, і лише його тьмяне світло ледь-ледь освітлювало дорогу. Давід відчував чиюсь присутність. Раніше він уже чув щось подібне, але цього разу відчуття було набагато сильнішим.
— Ти відчуваєш мене, людисько? — хрипкий голос пролунав за спиною.
— Хто ви? — хлопець різко обернувся, але нікого не було.
— Я тут.
Сильний поштовх кинув хлопця на землю. Портфель відкрився, і з нього випала стара маска.
— Я ніколи не їв людського м'яса. Цікаво, ви сильно відрізняєтеся від щурів?
Обернувшись, Давід побачив щось неземне: темна шкіра, довгі, непропорційні руки та величезні, гострі зуби.
— Що ти таке?
— Я демон, людисько, а ти мій корм. — Довгим язиком чудовисько облизнуло губи й повільно рушило до хлопця.
— Надінь мене! Я твій єдиний шанс! — прошепотіло з боку маски.
Давід, не роздумуючи, простягнув до неї руку. Біла фарба на її поверхні залишала слід на пальцях. Щойно він надягнув маску, вона вхопилася в його шкіру. Біль пронизав усе тіло, наче тисячі вольт проходили крізь нього. Давід не стримався і закричав, але біль був недовгим. Він підвівся на ноги.
— Нарешті знову відчуваю повітря! — прохрипів Давід, розтягуючись і відчуваючи кожну зв'язку, яка ніби ніколи не була такою розслабленою.
— Це був мій обід! Віддай його! — загарчав демон, атакуючи.
Але маска швидко відбила удар і направила в чудовисько лінію струму.
— Струм? Ти вищий демон? Ні, занадто слабкий!
Демон знову напав. Він схопив Давіда в масці за комір і потягнув до свого обличчя. Його паща відкрилася аномально широко.
— Слабкий? Спробуй це! — Струм вдарив монстра. Усе навколо почало іскритись і горіти.
— Ні! Ні! Ні! Боляче! Досить!
Демон почав засмажуватися. Він відпустив тіло Давіда, але маска продовжувала насідати. Тепер вона схопила демона за комір. Її кулак наповнився синім струмом, і вона била, била його: швидко, сильно, боляче. Усе навколо ставало чорним, доки демон не видав останній крик. Маска відпустила мертве тіло.
— Нарешті! Воля! Я повернувся! Чуєш, світ? Я повернувся!
Давід відчув у собі супротив. Власник тіла повернувся. Він схопився за маску і почав її тягнути. Біль, наче зривали шкіру з обличчя, відчували вони обоє. Вирвавши її, Давід відчув себе вільним.
— Що сталося? — Давід озирнувся. Усе навколо згоріло дотла. Не роздумуючи, він побіг додому, забувши портфель. І лише маленька квітка залишилася на місці, де він щойно стояв.
Наступної миті Давід омився лише у себе в кімнаті. Він не пам'ятав, як подолав шлях від того згорілого пустиря. На столі, прямо перед ним, лежала маска, виблискуючи білою кістяною поверхнею.
— Що ти таке? — прошепотів хлопець, боячись навіть дихнути в її бік.
— Тепер я — частина тебе, — пролунало не з повітря, а зсередини його власної голови.
Раптом невідома тінь, що відокремилася від стіни, стиснула його плечі холодними пальцями. Давід зціпенів.
— Тобі ніколи не казали не брати чужих речей? Тепер ти мусиш нести відповідальність за наслідки.
— Про що ти говориш? — Давід намагався вирватися, але тінь тримала міцно.
— Тепер я частина тебе. Скоро ти дізнаєшся багато цікавого про свій світ. Про те, що ховається за межами твоїх квіткових горщиків.
— Я не хочу цього! Відчепися від мене! — вигукнув хлопець, заплющуючи очі.
— Ти сам накликав це на себе в ту мить, коли вперше торкнувся дерева. Я — Згар. Твоє прокляття і твоя єдина надія. Тепер ти — солодка цукерка для всіх тих чудовиськ, що блукають Новопроскуровом. Але не переживай, я захищу тебе... якщо тільки ти даватимеш мені контроль.
Тінь повільно, майже лагідно, провела по щоці Давіда, залишаючи за собою відчуття легкого опіку.
— Я — ніч, ти — день. Тепер ми єдине ціле. Тепер ми — Гром.
— Це якась нісенітниця... — Давід ледь знайшов сили, щоб підвестися.
Він схопив маску і заштовхнув її в найтемніший куток шафи, заваливши старим одягом. Тільки зараз він відчув неймовірну слабкість у всьому тілі, наче з нього викачали всю кров. Хлопець впав на ліжко і миттєво поринув у важкий, тривожний сон.