Розділ 6

Настя захопливо розповідала про все, що з нею трапилося сьогодні, а поштовики доповнювали її слова. Співробітники відділення слухали все з великим подивом, адже важко повірити в це і якби вони не побачили це на власні очі, то сприйняли б це не більше ніж за вигадку. Ніхто до сьогодні не здогадувався про існування духів Різдва, а виявляється Азраїл вміє говорити, проте ніхто його не розуміє, адже як пояснив Кексик для того, щоб побачити диво треба у нього повірити. Вони довго сиділи в кабінеті слухаючи план Насті, яка захопливо ділилася ним.

– "Доставка казки"? Непогана ідея для назви. Проте, щоб затвердити цю ідею піде деякий час. Ми не встигнемо все це організувати, тим більше у вісімнадцяти містах – сказав Олександр - співробітник цього відділення.

– Для нас немає неможливого! – всі обернулися на поштовика, який щойно з'явився за дверима кабінету. – Показуйте свою техніку, зараз татусь покаже майстер-клас. – Ваніль стояв перед всіма схрестивши руки на грудях.

– Ваніль? Ти вже закінчив зі списками? – запитала Лала, яка сиділа на краю стола.

– А ти сумнівалася? – посміхнувшись запитав поштовик. – У нас є план, є магія та є доступ до систем. Всі карти в наших руках. Отже, пані Олена, не проти якщо я скористаюся Вашим комп'ютером? – та не дочекавшись відповіді він стрибнув на стіл та увімкнув монітор.

– Ти не знаєш логін та пароль ти не ввійдеш у системи самостійно. – проте Олена не встигла договорити, адже Ваніль продовжував тицяти по клавіатурі.

– Та невже? – саркастично запитав поштовик та повернув монітор до керівника відділення. – Бум! Готово. Я цю систему знаю від А до Я. Не люблю хвалитися та як забажаю й Пентагон не буде для мене перешкодою. – хіхікнув Ваніль та продовжив щось захопливо клацати. Минуло двадцять хвилин перш ніж він знову подав голос, всі спостерігали за його діями в тиші. – Я надіслав документи потрібним людям. То ж завтра у вісімнадцяти містах почнуть їздити святкові траки, доведеться сьогодні попітніти. Наший цех з виготовлення іграшок має виготовити траки, нехай залучать резерв магії, інакше ми не встигнемо. Кексику, ти проінформуй цех, а я займуся сайтом та розсилкою сповіщень. – Ваніль давав розпорядження всім присутнім, включаючи співробітників відділення. Він дав їм мішечок пилку й розповів як його використовувати, щоб прикрасити відділення. Також він показав де біля відділення встановити святкові намети використавши магічний пилок. Лала спустилася до свого цеху та принесла багато мішечків з пилком, щоб залучити до справи якомога більше людей. Майже всю ніч вони були у відділенні й під ранок втомлено звалилися на диван.

– Ви чого розляглися, нероби? – Азраїл, який увійшов у кімнату оглянув усіх присутніх. А співробітники кліпали очима від подиву. – Біля відділення чекають багато людей з дітьми, а ви тут розляглися. – він застрибнув на стіл та почав вилизувати свої лапи.

– Що? Вже? Як? – спантеличено запитала Олена вскочивши на ноги.

– Зараз почнеться найцікавіше. – Лала жбурнула пилком в співробітників й ті почали перевтілюватися в різнокольорові костюми, прикрашені різдвяними малюнками, а в руках кожного співробітника з'явилася червона скринька прикрашена білими сніжинками.

– Що це? – запитав здивовано хлопець розглядаючи в руках гарну скриньку.

– Сюди діти будуть класти листи з побажаннями, поставте їх біля кас. Додатково ми ще поставимо ці скриньки бажань біля кожного намету. – сказала Лала та підійшла до Ваніля. – Траки готові, вони вже прямують до решти міст. А зараз настав наш час показатися дітлахам та показати їм різдвяне диво.

– Хіба вам можна показуватися дітям? – здивовано запитала Настя поглядаючи на поштовиків.

– Ні, проте в цьому році ми мусимо. А батьки забудуть, що бачили нас, Кексик огородив територію відділення магічним бар'єром, то ж коли дорослі увійдуть сюди, то будуть вважати, що це частина шоу, а коли вони покинуть свято, то в них залишаться спогади про подію, проте нас не будуть пам'ятати ні дітлахи, ні дорослі. – сказала Лала та поглянула на дівчинку зі смутком.

– Отже, я теж забуду вас. – ствердно сказала Настя опустивши очі на підлогу. – Чому? Я хочу пам'ятати. – благально поглянувши запитала дівчинка.

– Ми духи Різдва й існуємо до тих пір, доки діти вірять у дива. Диво - віра у щось неймовірне, що не було доведено, а якщо наше існування стане звичним для всіх фактом, то це буде щось інше. – вона підійшла до дівчинки та застрибнула на її долоню, яку вона простягнула поштовику. – Я була щаслива познайомитися з тобою й ти залишися в наших серцях назавжди. – промовила Лала тепло усміхнувшись Насті.

– Гей, а як же  ми? – гуртом вигукнули співробітники відділення поглядаючи на поштовиків.

– Ми з вами працюємо, колеги, просто ви не будете про це пам'ятати. Проте, ви будете відчувати присутність якогось дива, але не зможете пояснити це відчуття. Ми до вас часто навідуємося, просто нас можуть бачити тільки якщо ми цього забажаємо. Ми частина вашого колективу, а ви - нашого й це залишиться незмінним. Знайте одне - ми обираємо лише ті місця, де царює любов та добро, саме тому ми обрали цю компанію своєю домівкою. – вони усміхнулися на її теплі слова та вийшли з кімнати, адже настав час рятувати Різдво й гомін на подвір'ї нагадав їм про це.

Свято було в розпалі, дітлахи брали участь в конкурсах, кидали листівки з побажаннями в скриню. Олена принесла папір та ручки, щоб діти могли їх написати. Всі бігали по різних наметах, в яких чути співи, пили какао, яким пригощали всіх охочих. По всіх містах прибули святкові траки, щоб дарувати диво дітям й по закінченню свята повернувшись додому всі відчували щось тепле в душі, хоча пригадати поштовиків ніхто не зміг. Та вони пам'ятали одне - це був один з найпрекрасніших днів у їхньому житті, адже вони стали частиною якогось дива.