Розділ 1

Двадцять третє грудня, через два дні Різдво, а тому зараз всі працюють без упину, щоб встигнути завершити всі справи до свята аби провести цей час з родинами. Всюди сніг, холодне повітря гуляє вулицями, а мороз малює візерунки на вікнах українських домівок. Запах випічки та гарячого какао, вогники, які мерехтять різними кольорами все більше додають приємні передчуття свята та вихідних. Ну й авжеж подарунки! Це свято приносить подарунки й дива. Та ніхто не ставить питання звідки вони беруться, а головне як створюються. Проте, варто поглянути уважніше, щоб зазирнути за ширму й побачити те, що зазвичай пропускає наше око.

– Місяць стажування вже позаду. – Олена посміхнулася працівнику та протягнула йому бейджик з його ім'ям. – Сьогодні ти працюєш на видачі посилок, якщо виникнуть складнощі відразу звертайся до мене, гаразд? – вона уважно поглянула на Кирила, який кивав у відповідь. – Ледь не забула. – керівник відділення потягнулася до кишені та дістала звідти ключик. – Цей ключ від каси, не загуби. Я знаю, що ти хвилюєшся. Перед Різдвом багато відправлень посилок й зараз велике навантаження, проте це гарна можливість показати себе та отримати гарну премію. Ти не хвилюйся наші працівники відділення, як одна велика родина й завжди готові допомогти, якщо виникнуть складнощі, тому не соромся та звертайся.

– Дякую, Олена. – Кирило взяв ключик та пішов на робоче місце, де вже почали сходитися люди за своїми посилками.

– Мамо, ти обіцяла показати, як пакують посилки. Мені дали завдання в школу, щоб написати твір про роботу батьків. Я думала тут буде весело, а натомість я сиджу в кабінеті вже пів години. – знуджено промовила дівчинка років десяти та підійшла ближче до Олени.

– Розумію, зайчику. – вона підійшла ближче до доньки та присіла навпочіпки, щоб бути на рівні з нею. – Я тобі все покажу та зараз дуже багато роботи, навантаження перед святом дуже зросло. Я мушу відповісти на листи щодо відправлень, які надіслали з кол-центру, а після цього проведу тобі екскурсію. Домовилися? – вона заправила пасмо світлого волосся за вухо та поцілувала її в чоло.

– Гаразд. – видихнувши відповіла дівчинка. – І скільки мені чекати? – знуджено додала вона дивлячись на маму.

– У мене обід через дві години, а до того часу можеш присісти в моєму кабінеті й помалювати. – Олена підвелася на ноги. – Ходімо, Настуня. – мама протягнула руку та повела її в кабінет.

– Пам'ятаєш наше з тобою правило? – дістаючи олівці та папір запитала керівник відділення.

– Нічого не чіпати та не виходити з кімнати й бла, бла, бла. – копіюючи тон мами промовила Настя всівшись на диван та схрестивши руки. 

В кабінет зайшов оператор відділення говорячи про те, що не можуть знайти відправлення й Олена вийшла з ним залишивши Настю на одинці. Та дівча швидко знудилося й відклавши олівці вона підійшла до дверей та обережно визирнула, навколо метушилися співробітники, вона поглянула в бік кас, за якими стояли оператори та побачила, що мама про щось говорить з одним з них. Вона скористалася моментом, доки вона не дивилася в бік Насті й швидко проскочила до приміщення на якому висів надпис "Склад". Дівчинка намагалася не потрапляти на очі робітникам відділення, тому ховалася за червоними клітками, в яких були дрібні посилки. 

– Я сама проведу собі екскурсію, мамо. Ти ж не проти? – вона пробурмотіла це собі під ніс. – Не чую заперечень, буду вважати це за дозвіл. – хіхікнувши промовила Настя та визирнула із-за коробок й сахнулася. Олена йшла на склад в бік Насті й дівчина присівши навпочіпки почала пересуватися в бік, де стояли палети з вантажами. – Погана була ідея – промовила сама до себе дівчинка й почала рухатися швидше, щоб сховатися й не дати себе помітити, проте вона зачепилася за стелаж й посилки ледь не впали. – Пронесло. – видихнула Настя й притиснулася до стінки, яка була за коробками. Проте, коли вона обперлася на неї, то відчула, як стіна почала рухатися й в наступну мить вона провалилася за нею. – ААААААААААААААААА! – вона закричала зрозумівши, що летить кудись, оглянувши навколо вона зрозуміла, що вона потрапила ніби у якийсь вихор, проте він був дуже дивний та різноколірний. Настя не знала скільки часу вона так падала й вдарившись об щось вона втратила свідомість.

 Дівчинка відчула, як щось почало лоскотати ніс й розплющила очі, проте зображення було розмите, а голова йшла обертом.

– Вона жива! – хтось крикнув тоненьким голосом, ніби він був ляльковим й дівчинка підняла тулуб та сперлася на лікті. Зір почав приходити в норму й зображення ставало все чіткішим. Й коли вона пригледілася краще, то побачила, як її з усіх боків обступили якісь дивні, химерні створіння. Вони були маленького зросту, одягнені в червоні комбінезони та червоні шапки, з білими манжетами. Їхні вуха були великі та круглі, очі виразні, як в ляльок.

– Я що сплю? – здивовано вигукнула дівчинка з подивом розглядаючи милих істот. – Гей! – Настя крикнула, коли один з цих істот, який стояв на ній тицьнув льодяником їй в чоло.

– Так, ти маєш рацію, Лала, вона живіше живого. – хіхікнувши він скочив на підлогу.

– Де я? Хто ви? – дівчинка не розуміла що відбувається й чи насправді все це.

– Хто ми? – з натовпу вийшов бородатий пузан. – Це має знати кожна дитина! – обурено вигукнув він. – Ми поштовики - духи Різдва. Ти думаєш звідки беруться подарунки на Різдво, які опиняються під ялинкою? – захопливо продовжив говорити поштовик.

– Еммм. Від батьків? – невпевнено сказала Настя поглядаючи навколо. Всі сахнулися від її слів й охнули гуртом.