Розділ 7

Прокинулася Аніта від будильника. І таке було вперше за більш ніж два роки. До цього їй непотрібно було кудись поспішати, тож могла виділити трішки часу на сон, проте зараз… Аніта пам’ятала, що читачі чекають, а ноутбук вчора, як на зло, відмовлявся запланувати публікацію на пізніше.

Швиденько перекусивши, завантажила обкладинку, вибрала жанри та теги й склала начерки анотації в одну. Наче це все. Залишалося лише додати перший розділ, проте… Що відбувається? З якого дива публікація книги неможлива?

Одразу повідомила модерації. А поки чекала відповіді, знову переглядала останні події на платформі. О, нова знайома Алінка опублікувала новинку. Не змогла не перейти за посиланням і поглянути, що ж там. Але… Невже це..? Повна копія Анітиної книги та ще і її обкладинка…

«Дмитре, що в біса відбувається?! Ти надіслав мою книгу якійсь Алінці?! Я ж тобі довіряла!»

Написала дівчина, вже й навіть не сподіваючись на відповідь, проте вона не забарилася.

«Бери більше, Алінка – це і є я. Дякую, до речі, за чудову книжечку. Навіть не сподівався, що ти купишся на «випадковий» лист, але пощастило. Думаю, вона принесе мені чимало читачів. Бувай.»

Аніта читала, а її очі застилали сльози. Невже людина, яка здавалася такою щирою, виявилася звичайним зрадником?

Та ще і яку підлість він зробив Аніті. Взяв й підписався, запропонував товаришувати, а потім бац і все… її роботи більше немає.

Хоча… Якщо вона надішле ці листи адміністрації, то не все буде втрачено. Вони зрозуміють і повернуть Аніті авторське право. Напевно, звісно, але шанс ще є.

Дівчина підняла заплакані очі, швидким помахом руки стерла сльози й поглянула на монітор. Її переповнювала рішучість, одна з тих вольових якостей, яких їй бракувало майже два роки й та сама, яка допомогла колись дійти майже до верху кар’єрних сходинок. Тільки цього разу вона й близько не збиралася падати – лише боротися за найцінніше, що в неї було – власне творіння.