Розділ 5

Спілкування з незнайомцем було саме тим, чого потребувала Аніта. Отримавши той випадковий лист, вона нарешті знайшла людину, з якою могла поспілкуватися про що завгодно. Тепер її ніхто не засуджував, не розповідав про те, який шанс втратила та не говорив, що пишучи книги вона лише витрачає свій час. З моменту початку їх спілкування, життя дівчини нарешті почало здаватися повноцінним – з одного боку всі прогалини заповнювали читачі з їх коментарями, через які ніколи не почувалася самотньою, а з іншого був Дмитро. Розмовляла з ним з самісінького раночку й аж до пізньої ночі, проте її це взагалі не втомлювало. З вуст не сходила посмішка, а руки так і тягнулися до клавіатури, щоб вкотре відповісти.

Аніті здавалося, що Дмитро тепер став тим єдиним, хто справді знав її. Здавалося, що дівчина розповіла йому абсолютно все, включно з найпотаємнішими страхами та найбільшою гордістю. Напевно, ви здогадалися, що Аніта пишалася найдужче саме своєю творчістю. Тож їй навіть не здалося дивним, коли одного дня прийшли декілька повідомлень, вміст яких кардинально відрізнявся від інших.

«Над чим ти зараз працюєш?»

Дівчина на секунду задумалася. Вона й гадки не мала, що відповісти. Ніколи раніше не розповідала комусь про власні плани. Хіба лише тій дівчині, що робила їй обкладинку, але як таких деталей сюжету, так і не розкрила. Чомусь боялася того, що може бути далі. Було страшно за те, що хтось використає її ідею, що людина, у якої просто буде більше часу, зможу опублікувати книгу першою і тоді Аніта втратить все чим жила кілька місяців.

Проте Дмитро був далеким від всього цього. В нього ніколи не було ані найменшого бажання почати писати, а от читати він справді любив. За ці дні їхнього постійного листування, вона в цьому переконалася, адже про яких би героїв з книг не починала говорити, він миттю підхоплював її думку й розпочинав справжню дискусію. Звідки знала, що Дмитро і справді все це читав? Бо Аніта це зробила також і знала, коли людина намагається показати, що вона у курсі всього й коли це насправді так.

«Пишу вигадану історію на основі реальних подій. Частково вона з мого життя, а все решта – спогади й мрії більше сотні людей.»

«Звучить цікаво…»

«Сподіваюсь, вона такою й буде. Я вже давно не публікувала книг й не хочу розчаровувати читачів.»

«Про що ти таке кажеш? Звісно, що не розчаруєш. Я з тобою спілкуюся не так вже й багато часу, проте навіть так розумію, що пишеш ти дійсно класно.»

Аніта посміхнулася. Він завжди вмів підійняти настрій, яким би той поганим не був.

«Про таке не можна скласти судження, просто поспілкувавшись з людиною.»

«Тоді надійшли мені те, що в тебе є, прочитаю і зрозумію, що й до чого.»

На секунду Аніта замислилася й надіслала відповідь.

«Можеш почитати щось із того, що є на платформі. Пам’ятаєш? Я пишу під псевдонімом Софія Вітерець.»

«Звісно, що пам’ятаю. Я там вже всі твої книги перечитав, тож трішки схитрив, сказавши, що тільки зі спілкування знаю про твої навички письма.»

Аніта відчула, що знову посміхається сама до себе, мов якась божевільна. Дівчина на секунду встала, щоб налити собі гарячого чаю й повернулася за екран ноутбука.

«Проте ти сама сказала, що могла втратити власний хист. Надійшли свою книгу, а я, як твій найвідданіший читач, зможу сказати, що й до чого.»

Сумніви дівчини, які до цього ще намагалися поставити її на правильний шлях, розвіялися. Їй здавалося, що нічого страшного в цьому не буде, адже книга ще не дописана й тільки вона знає, якою має бути кінцівка. Проте як же сильно Аніта помилялася…