Розділ 4

Не довго думаючи, Аніта клікнула на перше повідомлення та спересердя вдарила ногою по столу. Ну невже знову?

Ось уже кілька місяців як вона не шукала роботу. Вистачало заощаджень та невеличкого прибутку від книг, щоб не бідувати. Та їй і не потрібно було багато чогось там. Все, чого вона потребувала – це ноутбук, а від іншого могла запросто відмовитися.

Але от масова розсилка з сайту, де вона залишила своє резюме, все не давала їй засумувати, роздраконюючи з кожним повідомленням все більше. Ну реально, допомогти знайти хоча б якусь роботу не змогли, а постійно надсилати підбірки успішних людей, які знайшли себе в її царині – запросто. Та ще й неначе знущаються, надсилаючи звіти про те, кого взяли на те місце, куди Аніта подавала заявки. Знаю, що це взагалі заборонено, але може їхній сайт зламався? Бо що ж це таке? Скільки вже можна вибішувати одним і тим самим?

Щоб одразу відірвати пластир й не переживати цих емоцій знову, відкрила другий лист. Цього разу без теми та якогось крутезного оформлення. Це був просто текст, але… Невже таке могло прийти Аніті? І чому? Явно хтось помилився.

«Доброго дня. Я все ще чекаю на ваш рукопис. Звісно, все розумію, але це ви мене знайшли й попросили допомогти з публікацією книги, тож прошу, не затримуйте.»

Ще раз перечитала три коротенькі рядки. Тоді ще раз і ще. Та ну. Це й справді не могло бути адресоване саме Аніті. Дівчина задумалася, не знаючи, що робити. Проте сумніви стосовно того, що своєю мовчанкою вона може зламати чиєсь життя, не дали їй промовчати, а точніше – не дали нічого не написати у відповідь.

«Доброго дня. Пробачте, ви помилилися адресою. Я ніколи не бачилася з вами й не просила про публікацію власних книг. На все добре.»

Натиснувши відправити, Аніта думала, що на цьому її історія з якимось незнайомцем завершилася, але не все сталося так, як гадалося. За кільки хвилин їй надійшла відповідь і дівчина не змогла втриматися, щоб не глянути, що ж там написано.

«Мені прикро, що потурбував вас. Сподіваюся, не завадив. Дозвольте мені невеличку нахабність – запитати вас про дещо. Ви написали, що, цитую: «не просили про публікацію власних книг». Це означає, що ви також пишете?»

Аніта знову перечитала повідомлення. Тепер це, схоже, стало її звичкою. Проте не відповісти не змогла, зсередини її розпирала неймовірна гордість за те, що вона пише книги й змогла назбирати чималу армію прихильників її писанини, тож знову відповіла.

«Власне, так. У моєму доробку вже є п’ять романів та кілька оповідань.»

Більше вона не хотіла писати нічого, але коли знову прийшло сповіщення з пошти, то вкотре відповіла й так не могла зупинитися доти, поки…