ГЛАВА 19

22:45. Коридори стали тихішими. Навіть повітря здавалося густішим.

Ми зібралися біля входу до лабораторного блоку. Усі мовчазні, зосереджені. Вигляд кожного говорив: ми розуміємо, що це не просто експеримент. Це – межа. Це – спасіння.

Ігор, Дмитро та Тимофій вже чекали. Обличчя серйозні, очі з тінями втоми, але вперті. Ігор ледь помітно мені кивнув. Коли я підійшла ближче, то відчула, як його рука ковзнула по моїй. Мить дотику, що гріла краще, ніж будь-яка ковдра.

Двері відчинилися із характерним шипінням, і нас зустрів холодний запах дезінфекцій. У середині була Катерина Миколаївна в стерильному халаті. Руки вченої, холодні й точні, як у хірурга, тримали невеликий контейнер. Ампула в ньому виглядає, як щось із іншого світу. Рідина із блакитним сяйвом повільно рухалася всередині. Поруч – ще двоє лаборантів у масках, командир загону «Вовків», його, якщо не помиляюся звати Віктор, і голова нашого міста. Звісно, без нього не може пройти такий важливий експеримент. Верхівка як завжди все контролює.

Чоловік стояв біля самої межі світла. Там, де світло лабораторних ламп уже не торкалося обличчя. Постать нерухома, наче вилита з металу. Його присутність я помітила не одразу. На ньому, як завжди, була маска. Не звичайна. Ця маска була зроблена з темного матового матеріалу, ніби обсмаленого металу або вугілля. Вона покривала все лице, тільки були щілини для очей.

Маска мала незвичну форму, вона була несиметрична. Права сторона – гладка, майже полірована, а ліва – зі складками, ніби зім’ята поверхня старого металу, яка пам’ятає тиск і вогонь. Посередині – ледь помітна вертикальна лінія, мов шрам, що розділяв його на дві сутності.

Ніхто не знав, хто він. Ніхто не називав його ім’я, бо ніколи й не чули його. Чутки ходили різні: що він колись був високопоставленим військовим, або ж ученим, який вижив після розвалу в центральній лабораторії. Що під маскою ховається обпалене обличчя, яке не можна показувати, або ж, навпаки, яке не можна бачити.

Але він зміг видертися до верхівки. Цей чоловік згуртував нас, будував разом з іншими стіни укриття, бився з Бестіями, і намагався врятувати кожного, тому ми і обрали його нашим ватажком.

Ми мовчки пройшли до білих стерильних кімнат, де в одній із них, за склом ми могли побачити його, на каталці, під крапельницею. Сергій. Блідий, безсилий і беззахисний. Очі відкриті, але тьмяні.

— Його стан поки що стабільний, але рівень вірусного навантаження росте, — швидко ввела нас у курс справи Катерина Миколаївна. — У нас мало часу до критичної фази.

Вона натягує стерильні рукавички. Витягує обережно ампулу з контейнера, вставляє її у прозорий шприц. Сироватка мерехтить блакитним світлом, мов живе своїм життям. Навіть лаборанти затамували подих.

— Сироватку вводити треба повільно, й у двох дозах. Якщо організм не прийме її, то шок буде фатальним.

Вона нахиляється до зараженого.

— Сергію, якщо ти мене чуєш – тримайся. У тебе є шанс. Ти – перший, і сподіваюся, що не останній. Починаємо введення, — наказала вчена.

Усі завмерли.

Голка торкнулася вени на внутрішній стороні передпліччя. Палець ледве торкнувся порушня. Рідина полилася до середини.

Секунда.

Друга.

Третя.

Спочатку лише тиша. Потім тіло Сергія різко напружилося. Він вигнувся в дугу, очі закотилися. Почалася судомна активність. Його трясло. Монітори завили.

— Гіперактивна реакція! Серотоніновий сплеск! — закричав асистент, котрий спостерігав за моніторами. — Частота серцевих скорочень – 180!

— Це очікувана реакція! — закричала жінка, намагаючись втримати Сергія, котрого все ще судомило.

Я відчуваю, як піт виступає на лобі. Хтось із наших шепоче молитву. Ігор стискає мою руку.

— Витримай… будь ласка…— прошепотіла я.

— Вводимо другу дозу! — скомандувала науковиця, і швидко вколює другу половину ін’єкції.

Судоми послаблюються, але хлопець ще б’ється об кушетку. Його тіло вивертається, як пружина, готова зламатися.

— Почекаємо. Не втручаємося більше! — відходячи від піддослідного наказала асистентам схвильована жінка.

Раптом комп’ютери завили. На моніторах – скачки серцебиття, температури, тиску. Катерина Миколаївна спостерігала, не кліпаючи. І враз – усе затихло.

Сергій почав дихати рівно, стабільно. Ритм поступово вирівнюється.

— Температура спадає. 38,5…37,9…— читає друга асистентка, її очі бігали за числами на моніторами.

Все стабілізувалося.

Мисливець розплющив очі.

— Він… він витримав, — шепоче Кіра, а потім не витримує. — Він вижив!

Ми стояли досі обгорнуті шоком. Катерина Миколаївна зняла окуляри. В її очах блищали сльози. Вперше ми бачили жінку не як холодну вчену. А як людину.

Вона вийшла до нас в коридор. Її очі вже були сухими, і нічого не нагадувало про хвилинну слабість.

— Ще п’ять днів ми за ним наглянемо. Якщо все і надалі буде стабільно, то вже на шостий почнемо масове виробництво ліків.