ГЛАВА 18

Під час останнього тренування до нас завітав лаборант із наукового центру із повідомленням від Катерини Миколаївни. Це нас, звісно, неабияк здивувало. Вона хотіла нас бачити. Тому ми всі разом вирушили до лабораторій.

Я бувала тут разів п’ять за весь час. В основному за дорученнями командира.

Лабораторія знаходиться у підвальному приміщенні нашого корпусу. У вузькому коридорі завжди панував легкий запах хімікатів, а лампи над головами мерехтіли, створюючи тривожну атмосферу, начебто ми були у фільмі жахів, і зараз з найближчого кута вискочить щось страшне. Хоча наше життя зараз і є одиним суцільним фільмом жахів, і невідомо, який фінал на нас чекає.

Двері до лабораторії були прочинені, і ми обережно зайшли всередину.

Катерина Миколаївна вже чекала на нас. Вона стояла біля одного з великих столів, заваленого різноманітними приладами та аркушами з формулами. Побачивши нас, вона усміхнулася (що було для неї не природнім), але її очі лишались серйозними.

— Нарешті ви тут, — сказала вона. — У нас з’явилися нові дані.

Жінка поклала перед нами товсту папку з позначкою «Цілком таємно». Вона обережно відкрила її й витягла кілька аркушів. На них були зображення клітин під мікроскопом, графіки активності мозку та роздруківки біометричних показників.

Вона повільно провела пальцем по сторінці із графіками, потім зупинившись на аркуші з біохімічною формулою.

— Ми довго не могли зрозуміти природу зараження. Та після аналізу крові захопленої Бестії з’ясували. У їхньому тілі присутній вірус, який потрапляє в організм людини через контакт кров із кров’ю. Навіть мікроподряпини достатньо. А далі починається трансформація. Клітини змінюються, імунітет ламається, нервова система перепрограмовується. Людина стає Бестією. Не одразу. Поступово. Але незворотньо.

— Ви хочете сказати, що це як інфекція? — запитала я, відчуваючи, як стискається горло.

— Саме так, — відповіла вона. — І ми маємо шанс її зупинити.

Вона витягла невеликий контейнер із замороженою ампулою. Всередині була прозора рідина з ледь помітним синім відтінком.

— Це сироватка. Вона має блокувати поширення вірусу в організмі людини. Якщо ввести її в перші двадцять чотири години після зараження, то є шанс зберегти людську сутність.

— Ви її тестували? — запитав Ігор, підіймаючи праву брову.

— Поки що ні. Нам потрібна людина, на котрій ми її протестуємо.

— Значить вам потрібен поранений? — запитує Дмитро, дивлячись на неї з-під лобу.

— Саме так, — відповідає серйозно науковиця.

— А якщо вона не подіє? — втручається у розмову Кіра.

— Той, на кому ми її протестуємо все одно буде поранений, тому втрачати немає чого. Або вона подіє, і він не обернеться Бестією, або…ви самі розумієте.

Це надія. Було вже багато випадків, коли у загонах Мисливців були поранені люди Бестіями під час схваток, і їх просто вбивали, аби вони не перетворилися. Але це було зрідка, тому це і справді було надією. Надією вижити у цьому зламаному світі.

Ми мовчки переварювали почуте. У кімнаті запанувала напружена тиша, порушувана лише легким гудінням обладнання. Ампула із сироваткою лежала на столі між нами, немов тоненька межа між життям і смертю.

— Ми повинні знайти пораненого, або чекати наступного? — знову подав голос Дмитро. Його голос звучав твердо, але очі були настороженими.

Катерина Миколаївна мотнула головою.

— ми вже маємо одного потенційного добровольця. Із загону «Вовків». Його подряпали під час вилазки сьогодні зранку. Дивом ще не встиг трансформуватися повністю. Можливо, його імунна система сильніша. Але час спливає.

— Коли проводитиме тестування? — запитав Ігор.

— Сьогодні ввечері. У нас ще є п’ять годин. Якщо все піде добре, то вже через тиждень почнемо виробляти великі партії сироватки.

Ніхто не сказав ні слова. Ми всі знали, що ніч буде довгою. Але вперше за довгий час ми мали шанс.

— Ми можемо бути присутніми? — ставить запитання командир вченій.

— Саме це я і хотіла вам запропонувати, — з деякою зухвалістю відповідає та, а потім, немов, до надокучливих дітей проговорила. — Чекаю вас об одинадцятій годині вечора, а поки можете йти та не заважати мені працювати.

******

— Яка ж вона все-таки стерво, і ви не можете це заперечувати! — з обуренням у голосі говорить Артем всім, коли ми поверталися до нашого корпусу.

— Але геніальне стерво, — відповідає Ігор без усмішки, але з чітким підтекстом. — І вона поки що єдина, хто здатен витягти нас з цього лайна.

Ми йшли вузьким коридором назад до свого блоку. Пофарбовані у білий колір стіни, обшарпані кутки, мерехтливе світло – все навколо ніби стикалося разом із часом, який спливав між пальцями.

— Як ви думаєте, той хлопець витримає? —тихо запитала Кіра, ледь не шепотом, немовби боялась, що стіни почують.

— Якщо не витримає, то ми втратимо все, — озвався Дмитро. — І не лише його. Всі загинемо, якщо найближчим часом не знайдуть спосіб масово виробляти сироватку.