ГЛАВА 11

Битва добігала кінця. Підкріплення прибуло вчасно, аби знищити всіх тварюк. Деінде ще чулися постріли, але і ті повільно затихали.

Наші солдати діяли рішуче: вони оточили залишки Бестій і почали їх знищувати одну за одною.

Мені на допомогу прибіг Кирило, і ми швидко добили тих трьох Бестій, котрі оточили мене.

Після кожного пострілу повітря тремтіло, ніби саме небо не витримувало напруги. На землі лежали уламки стін, броні та крила потвор, що все ще ворушилися, немов у передсмертних судомах.

Не гаючи часу, я чимдуж побігла до Дена.  Впала на коліна біля нього, незважаючи на біль від сильного удару об каміння, та намагалася закрити рану шматком своєї тканини із куртки, хоч руки тремтіли.

Він вже був непритомний.

— Боже, хоч би це не було поранення від Бестії! — прошепотіла я, оглядаючи його з ніг до голови.

Кіра слідом за мною підбігла до нього й схопила за ціле плече, намагаючись докричатись.

— Денисе, я благаю, відкрий очі. Будь ласка! — зі сльозами на очах молилась вона. Її голос зірвався. — Ти потрібен мені! Чуєш!? Не смій помирати!

Я підвела на неї погляд. Мій голос був ледве чутний:

— Він буде жити. — ледве вимовила я. — Денисе Його треба негайно віднести до шпиталю.

До нас почали підбігати й інші, коли перебили всіх до єдиної тварюк.

— Денисе! — схвильовано підбіг Артем. Його обличчя було вкрите кіптявою.

Він миттю опинився біля нас. Його обличчя перекосило від жаху.

Ігор вже відкривав аптечку, передаючи бинти Дмитрові. Кіра, біла як стіна, стискала Денисову руку, не відпускаючи ні на мить.

— Він втрачає багато крові, — сухо констатував Тимофій, поки Ліна перев’язувала плече хлопця, — потрібно віднести його до шпиталю. Дмитре допоможи мені. Бери з того боку.

— Я йду з вами, — все ще гублячи сльози, сказала Кіра.

— Добре, — кивнув Тим. — Але тримайся поруч, і не панікуй.

Дмитро вже обережно підняв Дена за плечі, а Тимофій підтримав його знизу. Разом вони повільно рушили в бік корпусу, що залишився неушкодженим після бою. Кіра йшла поруч, тримаючи Дениса за руку, ніби боялася, що якщо відпустить – він зникне.

— Тримайся, будь ласка, — прошепотіла вона. — Я не пробачу собі, якщо…

— Із ним все буде гаразд. Моліться, щобне було зараження, — перервав її Ігор.

Кіра зупинилася на мить, її очі розширилися, а губи побіліли.

Тільки зараз вона усвідомила, що може бути і такий розвиток подій. Але потім вона тільки міцніше стиснула його пальці і піджала свої губи в одну тонку лінію. Я побачила в її очах рішучість. Що саме це було, я можу лише здогадуватися. Вона виглядала так, ніби була готова воювати із самою смертю за нього.

Позаду лишилися ми. Я стояла нерухомо, ще не зовсім вірячи в те, що щойно сталося. Мої руки, вимазані у кров, досі тремтіли.

— Що тепер? — запитав Кирило, озираючись на решту, та, витираючи під із чола.

— Тепер ми готуємось, — відповів Ігор. — Я не думаю, що це їх останній візит на базу.

— Чортові тварюки, — вилаялася Ліна. — Нахрін такий день. Хай вони всі котяться до пекла, звідки і прийшли.

— Сподіваюся, що горітимуть вони там яскравіше, аніж сьогодні. — Підтримала я її. У моїх груддях зараз наростала нестримана лють.

Кирило кинув погляд на чорні обвуглені та потріпані тіла Бестій, що лежали довкола і стиснув кулаки:

— Нам треба  бути готовими до наступного такого разу набагато краще. Вони перейшли вже всі межі цієї атакою.

Я глянула довкола. Побиті домівки, тіла Бестій та наших солдат лежали вперемішку на холодній землі. Військові ходили та забирали загинувших до нашого імпровізованого моргу, а ще живих відносили до шпиталю. Бестій скидували на купу, після чого їх спалять.

Десь неподалік обгорілих решток щось ворухнулося. Ми всі насторожено повернули голови. Маленька тінь – можливо, просто здохла тварюка – ворушилася, випускаючи тихий скрегіт. Ігор миттю підняв зброю і добив її.

Потроху довкола почали сходитися й цивільні. У їх очах досі читався страх, але ще там була й цікавість. Вони одноголосно почали допомагати військовим прибирати наслідки атаки. Ті щось трохи відмахувалися від їхньої ініціативи,  але згодом дозволили допомогти.

Одна жінка, вся в пилюці, підійшла до нас й тихо промовила:

— Дякую вам! За наш порятунок! За те, що ви не здаєтесь.

Я тільки кивнула, не довіряючи зараз своєму голосу.

— Ходімо до шпиталю, треба дізнатися як там Ден. І настільки все погано, — витіснив мене із думок голос Ігора.

Ми гуртом пішли до палат з надією на те, що почуємо хороші новини.