ГЛАВА 9

Весь наступний тиждень був стабільним. Кожного дня ми тренувалися, розробляли тактики бою та чекали результатів з наукового центру.

Ці очікування – найважчі. Адже ми всі хотіли дізнатися, чи змогли науковці знайти щось нове в ДНК Бестій. І якщо так, то що саме.

Напруга відчувалась у повітрі. Навіть ті, хто зазвичай жартував під час вечері, частіше мовчали, втупившись у порожні тарілки. Було відчуття, що щось велике ось-ось станеться. Кожного ранку хтось із нас навідувався до лабораторії, але відповідей поки що не було. Але на восьмий день до нас особисто підійшла Катерина Миколаївна – головна серед всіх науковців.

На вигляд їй було років сорок п’ять. Вона завжди ходить з високо піднятою головою і прямою спиною, та в окулярах. У неї коротко підстрижене волосся кольору молочного шоколаду. На ній зазвичай одягнений білий накрохмалений халат, котрий виказував її вид діяльності. Ця жінка постійно ходить на підборах, і я ніколи її не бачила, до прикладу, у туфлях на низькій підошві. Тому завжди цьому дивуюся.

Вона почала розмову не привітавшись.

— Ми нарешті  завершили секвенування ДНК-зразків взятих із тіла Бестії, яку ви нам передали тиждень тому. Є серйозні результати. Вони вас здивують.

— Що вам вдалося дізнатися? — дещо схвильовано запитав командир.

— У зразках зафіксовано мутації в локусах, пов’язаних із нейронною активністю. Якщо спростити – мозкова тканина Бестій стала складнішою, з’явилися структури схожі на людські синапси. Ми виявили клітини, що свідчать про розвиток вищих когнітивних функцій. Тобто це: мислення, пам’ять, увага.

— Отже, вони почали думати? — запитав Кирило.

— Саме так. Частково – вони стали ближчими до нас.

— Це пояснює їхню координацію. У боях вони діяли злагоджено, навіть влаштовували засідки, — заговорив Ігор.

— Так. Ми маємо справу, як би це не було сумно, із новою фазою еволюції Бестій. Вони адаптуються не тільки фізіологічно, а й психічно. Це вже не просто мутанти – це новий вид, —  проговорила   Катерина Миколаївна. — Ми вивчали їх, як тварин. А тепер бачимо, що вони переходять в іншу категорію. Умовно розумних форм, створених із нашого коду. Зараз наша першочергова задача – розробити сироватку, яка зможе впливати  на нас, і присікати перетворення людей на Бестій. Це складно, але можливо. Ми вже працюємо над цим. Можливо, ця спроба буде вдалою.

— Те що вони почали думати і все інше, може бути через те, що Бестіями стають люди, і це впливає на їхні дії? — запитала я.

— Не можемо цього виключати. Але, також, і не можемо точно знати, хто із них колись були людьми. Це вичислити неможливо. — Зітхнула жінка.

— Тоді продовжуйте роботу. Нам потрібна будь-яка перевага. Скиньте нам детальний звіт, — проговорив Дмитро тим самим тоном головнокомандуючого, котрий використовував суто при комусь, але не у нашому колі.

— Звісно, ми робимо усе можливо. Тож не сумнівайтеся  у нашій роботі, командире.

— Я й не сумніваюся.

Вчена йде, а ми мовчки осмислюємо все, що тільки-но почули.

На мить мій погляд зупинився на Ігореві, котрий також дивився на мене. Нам неймовірно пощастило, що він з’явився на нашій базі  саме зараз, і розказав нові деталі про цих  створінь, бо хто знає, що було б далі. Я вдячно посміхнулася йому, сподіваючись, що він все зрозумів із мого погляду. Він ледь помітно посміхнувся мені у відповідь.

— Справи лайно! — вилаявся Денис, приснувши долоні до обличчя.

— Не можу не погодитися, друже, — підтримав його Кирило, вимикаючи якийсь невідомий мені пристрій.

— Наше життя стає дедалі веселішим, — додав Артем, котрий притулився до стіни і постукував по ній  вказівним пальцем.

******

Минуло два тижні, відколи ми дізналися невтішні новини від Катерини Миколаївни. За цей час ми розробляли нові техніки бою, готуючись до виходу за стіну, задля знищення цих істот.

Цього вечора я, Кіра і Ліна зібралися у моїй кімнаті, щоб відпочити та відволіктися перед завтрашнім днем. Ми планували йти завтра ввечері, коли сонце зайде за горизонт.

— Тож, Кіро, що у вас із Деном? — з хитрою усмішкою запитала у неї Ліна. — Тільки не говори, щось на кшталт «що саме?», або «ти про що?», видно, що ти його цікавиш. І ми всі це знаємо. Допоки ти будеш його ігнорувати?

— Це він тебе підіслав із цими дурними питаннями!? — різко відповіла Кіра, наїжачившись.

— Та ні. Мені самій цікаво скільки ще ти будеш його мучити. Своїм мовчанням ти даєш йому надію.

— Це ти так вирішила?

— Так, я так думаю.

— І справді, Кіро, чому ти з ним так? Можна ж із ним поговорити. Пояснити, що він тобі не подобається, що ти б не хотіла, аби ваші стосунки переходили у щось більше, аніж дружба, — долучилася я до розмови, обережно дивлячись на реакцію дівчини.

— Він мені також подобається, — швидко випалила Кіра, приголомшивши нас цим зізнанням. Вона почала нервово переминати свої пальці, нервуючи. Захотілося її обійняти, як маленьку дитинку. Беззахисну та наївну. Вона продовжила. — Просто я боюся відкрити ще комусь своє серце.