ГЛАВА 8

Зранку, наступного дня, я вирішила піти у спортзал і потренуватися, хоч сьогодні і був вихідний. Але я вирішила себе не жаліти. Тож, одягнувши спортивний одяг, вирушила до залу.

На моє здивування не одна я була ранішньою пташкою. У залі вже займався Ігор. Він не помітив як я зайшла, адже був зайнятий грушою, котру бив із неймовірною силою.

Я зупинилася на мить біля дверей, спостерігаючи за ним. Його рухи були чіткими, точними, але водночас у них відчувалася злість, напруга, щось, що він, мабуть, не встиг висловити словами вчора. Здавалося, кожен удар був виплеском емоцій,  які він так довго тримав у собі.

Він був одягнений у чорну футболку, котра облягала його тіло, і було видно, як кожен м’яз перекачувався від рухів, та чорні просторі спортивні штани.

Я тихо підійшла до тренажера, намагаючись не заважати. Проте він мене помітив, коли зупинився, щоб перевести подих. Його погляд коротко ковзнув по мені, і він ледь усміхнувся.

 — Доброго ранку, — привітався він, витираючи піт із чола. — Не думав, що ще хтось прийде у таку рань.

— Доброго, — відповіла я, сідаючи на лаву для жиму. — Іноді тіло потребує навантаження, аби не зійти з розуму.

Ігор кивнув, мовби розумів мене краще, ніж будь-хто інший.

— Схоже, ти теж не спиш ночами, — все ж таки, трохи подумавши, чи казати мені це, додав він тихо.

— Важко заснути, коли в голові стільки запитань і так мало відповідей.

— Саме так, — він обережно підійшов до сусіднього тренажера, але з мене погляд не зводив, що мене трохи дивувало. — Якщо хочеш, можемо потренуватися разом. Спаринг, трохи розминки. Іноді, це допомагає більше, ніж просто бій із грушою.

Я здивовано глянула на нього, але в очах Ігора не було виклику, а тільки щирий намір. І, можливо довіри.

— Добре, — погодилася я, адже після нічних кошмарів хотіла виплеснути весь той біль і відчай назовні. Та й треба його потроху втягувати до колективу. — Тільки не шкодуй мене.

— Навпаки, — він усміхнувся тепер вже щиро. — Боюсь, шкодувати доведеться мене. Я бачив на що ти здатна під час нашого першого тренування, а потім у бою.

— Це комплімент?

— Тільки констатація факту! — підморгнув він.

Я засміялася. Було приємно відчути цю легкість, хоч і на кілька хвилин, посеред цього важкого світу, в якому ми жили.

— Ну що, почнемо? — запитала я, встаючи з лавки і підкочуючи рукава олімпійки. — Давно не була у спарингу. Цікаво, чи не втратила навички.

— Готовий перевірити, — відповів Ігор, і в його голосі з’явилася грайлива нотка, якої я зовсім не очікувала почути.

Ми вийшли на мати. Кілька хвилин пішло на розминку, і ось, ми вже стоїмо один навпроти одне одного. Я напружила м’язи, зосередилася. Він не поспішав. Вивчав мої рухи, наче намагався зрозуміти не лише техніку, а й мене саму.

Я вже відвикла від кулачних бійок, адже Бестій не потребувалося вибивати нокаутом, тому мої м’язи та кістки на руках і ногах трішки забули, який він, рукопашний бій. І як це буває боляче.

Перший обмін ударами був обережним, швидше тестуванням, ніж справжньою атакою. Але з кожною хвилиною ми втягувалися все більше. Я відчувала, як тіло розігрівається, як мозок вимикає тривогу, залишаючи тільки завчені рефлекси й момент.

 — Непогано, — кинув він, ухиляючись від мого удару. — Тебе точно краще не злити. Я візьму це до уваги на майбутнє.

— Що ж, тепер ти це знаєш, — відповіла я, змусивши його зробити крок назад.

Ми вже добрі хвилини стояли на маті, і дихання ставало все глибшим. Моє тіло стало мокрим. Ми обоє відчували втому, але й азарт не відступав. Я зробила крок уперед несподівано і швидко, спробувавши провести захват. Ігор встиг зреагувати, але я знала, що це лише відволікаючий маневр. Лівою ногою зробила підсічку, і він ледь не втратив рівновагу.

— Ого, — видихнув він, — а це вже серйозно.

Я не відповіла. Зосередилася. Це була гра сили й розуму, інтуїції та навичок.

Він атакував. Серія швидких ударів, і я ледве встигала ухилятися. Один із них все ж злегка зачепив моє плече. Я відчула біль, але не зупинилася. Там буде синець. І саме в цей момент, коли він подумав, що я втратила ритм – зробила обманний рух, і кинула корпус вліво, змусивши його змістити центр тяжіння. І за мить – кидок. Чистий і технічний.

Ігор опинився на маті. Розкидав руки і ноги у формі морської зірки, важко дихаючи.  А я стояла над ним із переможною усмішкою на вустах, і раділа, як дитина, що змогла його обіграти. Він ще мить лежав, а потім засміявся, підвівши погляд.

— Ну що ж, здається, перемога за тобою.

— Ти ж сам казав не шкодувати, — я усміхнулася, подаючи йому руку. — Але щось мені підказує, що ти піддався.

— Тобі точно здалося, і я думаю, що на сьогодні вистачить. Моє тіло має добрячих п’ять синців точно. Я ще хочу залишитися живим до завтрашнього дня, не перефарбувавши своє тіло к фіолетово-синій колір, — засміявся він, а потім додав уже серйозніше. — Дякую. Це було потрібно. Більше, ніж я думав.

— Мені теж.