ГЛАВА 7

Через сорок п’ять хвилин ми зустрілися з дівчатами та вирушили до холу.

Ліна, як завжди, була одягнена у все чорне,  а от Кіра одягла сірий спортивний костюм, та розплела волосся, що зазвичай на неї не схоже.

— Маєш гарний вигляд, Кіро! — із щирою посмішкою сказала я, адже і справді не могла не зробити їй комплімент.

— Дякую, — дещо здивовано відповіла вона, але все ж таки посміхнулася. 

Коли ми прийшли, всі вже були у зборі.

— Нарешті наші міледі прийшли, — сказав Артем із посмішкою, — думали, що вже не дочекаємося вас.

— Але ж ми не запізнилися, — кинула Ліна.

— Так, ви і справді пунктуальні, хвилина у хвилину, — дивлячись на Кіру, проговорив Денис.

— Пропоную піти на стадіон,  — прервав усіх Дмитро, — там не буде зайвих очей та вух.

Розмовляючи між собою, ми дійшли до назначеного місця, та розсілися всі по колу на зеленій траві.

 — У мене є для вас новина, — почав розмову командир. — Із сьогоднішнього дня Ігор частина нашого загону. Тож тепер нас дев’ятеро.

Всі притихли. Із самого початку ми починали увісьмох. За ці два роки до нашого загону хотіло потрапити багато людей, але ми всім відмовляли, навіть тим,  кого добре знали. А з Ігорем ми знайомі всього лише два дні, і він вже на рівні з нами, хоча ми абсолютно нічого не знали про цього чоловіка.

— Хочу подякувати вам за довіру та прийняте рішення Дмитре, — озвався Ігор, і продовжив, обводячи нас поглядом. — Маю за честь працювати з вами. Все, що трапилося зі мною до того, як я сюди потрапив, знає лише ваш командир і частково Тимофій, тож хочу поділитися і з іншими цією історією.

— А я хочу запитати. Чому таке важливе рішення було прийняте самостійно, і не обговорювалося з нами? — з ворожим тоном запитав Кирило Дмитра. — Чи наша думка тепер не важлива? Якщо так, то не бачу сенсу щось далі слухати. Як не було цікаво вам, так не цікаво і нам.

— Абсолютно згоден із Кирилом. Тим паче, що стільком за скільки років ми відмовляли до вступу у наш загін.  А тут, не роздумуючи, ви взяли взагалі не знайому нам людину, котра ще й прийшла із-за рубежу.

— Це наказ зверху, який ми не можемо порушити. Ігор багато знає, і багато бачив. І якщо ви зараз його послухаєте, то зрозумієте чому було прийняте таке рішення.

— Було б непогано, — відповів Денис, дивлячись на Ігора з деякою насторогою.

 — Що ж, якщо всі згодні, то почну із самого початку. Сам я із Дніпра. Там, як і у вас, вижило небагато людей, і ми всі згрупувалися задля виживання. У нас, в принципі, все було добре, настільки це можливо: ми нищили монстрів, яких на відміну від вас, ніяк не називали, навчилися  вирощувати хоч якісь рослини, навіть почали розводити тварин. Це давало і їжу, і віру, що ми зможемо збудувати щось нове. Я був у загоні найкращих Мисливців, — після цих слів його вуста вигнулися у напівусмішку, хоч у погляді блиснула тінь болю. — Ми були елітою, передовими, тими, на кого рівнялися. Але нам було мало просто виживати. Ми захотіли знайти інших. Адже якщо вижили ми, то, можливо, і в інших містах залишилися люди. Нас було п’ятеро. І з цієї подорожі лишився живим тільки я.

Він замовк. Мовчали й ми. Його погляд опустився до землі, ніби він переглядав у пам’яті кадри з минулого – болючі, криваві, страшні.

— Це були хороші люди… — продовжив він тихіше, ніби шануючи їх пам’ять. — Кожен із них мав свою причину боротися. Дмитро шукав дружину й дитину, бо під час апокаліпсису вони знаходилися в Києві. Його дитина сильно захворіла, і вони шукали причину цього стану. Аліна намагалась спокутувати щось із минулого, про що не хотіла говорити. Павло мріяв знайти місце, де знову буде спокій. А Євген... він просто не міг здатися попри все. Ми пройшли через Харків, Полтаву, Кременчук. Усі ці міста – мертві. Там не було жодної людини. Вони стали тінями самих себе. Наче декорації зі сну. Порожні, ніби ніхто там ніколи й не жив. Не те щоб зовсім. Іноді там ще щось ворушилося у тіні. Але не люди, їх там не було.

Його голос став твердішим, ледь не кам’яним.

— Вони всі загинули у Бучі. Це була пастка. Бестії.  Вони нас чекали. Усе трапилося миттєво. Я вижив лише тому, що провалився під землю, у старий каналізаційний тунель. Коли вибрався, то побачив Євгена. Він ще був живий, але вже майже перетворився. Він благав мене про одне. Про смерть. І я… я зробив це. Я виконав його останнє прохання. Ми були так близько до своєї  цілі. До Києва. Але доля мала інші плани. Я продовжив іти, бо вірив, що повинен знайти інших. І я знайшов вас. Ця вся подорож тривала майже рік, і я не знаю, чи хтось ще залишився живим із моєї бази, але хочеться вірити тільки у краще. Моментами, нам доводилося залишатися на деякий період на одному місці, бо Бестій навкруги було багато. Ми спостерігали за ними. А вони, як виявилося, за нами.

Він замовк. Із його очей покотилися сльози, хоч якби він намагався їх стримати. Моїм тілом пройшовся дрож, адже це здавалося нереальним. Цей чоловік зазнав стільки болю. Втратив всіх своїх друзів, ще й вбив одного із них, бо у нього не було іншого вибору.

— Мені дуже шкода, що тобі довелося це все пережити,  — я першою порушила цю тривалу гнітючу тишу.

Ігор підвів очі, та злегка кивнув у мій бік, мовчки дякуючи за підтримку. Його історія увібрала у себе стільки болю і втрат, що навіть найсміливіші з нас сиділи мовчки, не в змозі підібрати слів.