ГЛАВА 6

— Ми з Тимофієм та Ігорем віднесемо Бестію до лабораторії, всі інші можуть поки піти до своїх кімнат та привести себе до ладу. Зустрічаємося через годину у холі,  — роздав команди Дмитро.

Хлопці проживали у правому крилі, а ми у лівому. Хлопці чкурнули одразу ж, щось негучно обговорюючи. А ми разом з дівчатами до своїх кімнат йшли тихо, кожна думаючи про своє.

— Давайте зустрінемося біля кімнати Кіри, і підемо у хол всі разом? — запропонувала Ліна.

— Я не проти, — синхронно відповіли ми з Кірою

— Чудово! — усміхнулася Ліна і глянула на свій механічний годинник на руці. — Тоді зустрінемося через сорок п’ять хвилин.

Перше, що я зробила, зайшовши до своєї кімнати – упала на ліжко. Роблю довгий протяжний видих.

Я жива.

Не поранена.

Ніхто не загинув.

Ми спіймали Бестію.

Ми впоралися.

Тепер у лабораторії можуть дослідити всі їхні мутації. І я дуже сподіваюся, що у них справді це вийде.

Ми вже неодноразово приносили їм мертвих істот, їхню кров, але там вони нічого нового не виявили. Тож, можливо, вони знайдуть відповіді, проводячи експерименти та вивчаючи Бестію живою.

Пролежавши ще так хвилин зо тридцять – встаю. Треба перевдягнутися, бо речі були брудними. Було б добре ще прийняти душ, адже після битви я трохи намокла, але стояти під холодною водою не маю жодного бажання. Вже дочекаюся вечора, аби не випробовувати своє тіло на міцність, і скупнутися під гарячим душем.

Одягаю блакитну простору футболку та темно-сині джинси, взуваю свої білі кросівки, та приводжу волосся до ладу. Розплітаю косу, і воно хвилями спадає по моїх плечах. Вирішую, що піду так. Маю, наче, пристойний вигляд.

Із хвилястим волоссям у минулому я ходила майже щодня, але один день мені запам’ятався найбільше.

2 роки тому. За місяць до катаклізмів.

— Ну що, дівчата, ви готові? — запитує тато.

— Так, любий, ідемо, — відповіла йому мама, виходячи із кімнати. — Як тобі?

Цей захват у татовому погляді я не забуду ніколи. Він дивився на маму тими самим закоханими очима, що і на фотографіях двадцятирічної давності, та й кожного дня. Потім його погляд ковзнув до мене. Він підморгнув мені, випускаючи бісиків із очей.

— Які ви у мене красуні! — вигукнув тато.

Сьогодні у мами було день народження, і ми їхали святкувати до ресторану, куди мали прийти близькі родичі та друзі.

— Ох, дякую Сергію! — із посмішкою на вустах відповіла мама, підходячи до нього. Її руки обвили його за шию, на що у відповідь, він ніжно взяв її за талію.

Мама була одягнена у довгу червону сукню з тоненькими бретельками на плечах, та провокаційним вирізом на лівій нозі. Начебто проста сукня, але мама у ній виглядала елегантно. Важко сказати, що цій жінці сьогодні виповнилося сорок п’ять років. Вона також, як і я, фарбувала своє волосся у білий колір, але він завжди у неї був із розовинкою. Сьогодні вона залишила його рівними пасмами спускатися по спині. Її хода була впевненою, майже граційною, ніби вона знала, що привертає погляди. Легкий аромат парфумів, знайомий ще з дитинства, огортав її, залишаючи по собі невидимий слід. У вухах виблискували маленькі сережки з перлами, які вона завжди берегла для особливих випадків, а її шию прикрашало кольє, котре їй сьогодні подарував тато.

Мама посміхалася, але в її очах ховалося щось більше – спогади, досвід, сила. Вона виглядала так, ніби готова підкорювати світ, або, принаймні, ще один чудовий вечір у компанії близьких.

Ми з мамою часто полюбляли прогулюватися разом, і часто люди сприймали нас, як сестер. Це, звісно, неабияк лестило мамі, і вона любила розповідати про це татові під час вечері. А я завжди казала, що біля гарного чоловіка жінка розквітає.

Батько теж заслуговував на особливу увагу. Скільки пам’ятаю, то він завжди був тим, хто не потребує зайвих слів, щоби справити враження. Сьогодні він обрав класичний темно-сірий костюм, який підкреслював його струнку фігуру та підтягнуту поставу. Його біла сорочка, бездоганно випрасувана, контрастувала з легкою засмагою на обличчі. Його волосся вже почало сріблитися, особливо на скронях, що лише додавало йому солідності.  Батько завжди мав спокійний погляд, і мудрий вираз обличчя. Він був тим, хто вмів слухати, скільки потрібно. Його руки – сильні, натруджені, але теплі – викликали відчуття надійності. Із ним було спокійно, як за кам’яною стіною. У батькові відчувалася глибока внутрішня сила, стриманість і нескінчена відданість своїй родині.

А я, обпершись об стіну, дивилася на своїх щасливих батьків, і захоплювалася ними, адже за стільки років подружнього життя, вони змогли зберегти вогонь у своїх стосунках.

Сьогодення.

Стою і посміхаюся своєму відображені у дзеркалі. Мені дуже їх не вистачає. У той страшний, переломний день, останній раз я бачила батьків зранку за сніданком. А в обід, о другій годині дня, коли я знаходилася в університеті, я фактично лишилась сиротою. Я досі не знаю, що трапилося з ними, і чи були вони разом у той час…

Я мріяла про таке міцне і глибоке кохання, як у моїх батьків. Мріяла, щоб і на мене дивилися так само закохана до старості, або, принаймні, до останнього дня на Землі.