ГЛАВА 2

Сьогодні будильник був надзвичайно голосним і настирливим. Звісно, мені б хотілося ще поніжитися у теплому ліжку і додивитися свій сон. Тим паче, що тільки у сні я можу побачити минуле життя, про яке вже не можу і мріяти. Але тренування ніхто не відміняв. Та й командир буде незадоволеним моїм запізненням, а бажання пробігти ще п’ять додаткових кіл у мене немає. Встаю. Мої ноги доторкаються до підлоги, котра б’є мене холодним струменем, і я швидко прокидаюся.

Кімнатка у мене невелика за розміром, але я зробила все для того, щоб вона була затишною, і до неї було приємно повертатися. Майже весь простір займає ліжко, а навпроти стоїть вже трохи потерта стара шафа, яка і на половину не заповнена речами. Зліва від неї висить невеличке дзеркало овальної форми, у котре я рідко заглядаю, найчастіше зранку, коли приводжу до ладу своє волосся, а під ним розміщений писемний стіл. Його масивна дерев’яна стільниця, потемніла від років і сповнена ледь помітних подряпин, зберігала спогади про безліч рук, що торкалися її поверхні. Тут залишилися сліди гарячих чашок, нерівні подряпини від ручок, тьмяні кола від пролитого вина – усе це складало невидиму карту минулого. Стіни мого сховища прикрашають різнокольорові плакати, котрі я знайшла за укриттям. Підлога хоч і покрита паркетом, але зовсім не гріє, і кожного ранку пробуджує краще, аніж холодна вода. Звісно, ця кімната не зрівняється з тою, де я прожила все своє життя до апокаліпсису, але в деяких людей і цього немає. Тож беру із собою рушник, та йду в душ, аби змити із себе піт після жахливих снів, які мучають мене вже не один рік.

Душові кімнати для жінок і чоловіків окремі. Головне встигнути прийняти його з шостої до восьмої години ранку, бо потім вимикається гаряча вода.

Через те, що у нас є небагато запасів води і світла, ми намагаємося економити їх всіма способами. Генератори, котрі хоч якось облегшують нам існування, також, виходять із ладу, та й бензинові запаси закінчуються доволі швидко, тож часто приходиться поновлювати їх, ідучи за стіну і ризикуючи своїм життям.

Я швидко заходжу в душову кабінку, підставляю руки під струмінь гарячої води й відчуваю, як приємне тепло розтікається по тілу, проганяючи залишки сну. Тут немає розкоші, як у минулому житті: прості білі стіни, старі іржаві крани, що скриплять, коли їх повертаєш, і слабке освітлення, яке ледве пробивається крізь тьмяні лампи. Але зараз це здається багатством.

Поспішаю змити втому та пил учорашнього дня, поки ще тече гаряча вода. За тонкою стіною чути приглушені голоси – хтось ділиться новинами, хтось жартує,  а дехто просто мовчки насолоджується рідкісною можливістю відчути себе чистим.

Витерши волосся рушником та накинувши халат, вдихаю вологе повітря й виходжу в коридор, де вже починає метушитися народ. Хтось збирається на зміну чергувати біля стіни нашого укриття, хтось – на тренування, а хтось просто стоїть біля стіни й задумливо дивиться в далечінь, ніби шукає там відповідь на всі свої питання, які вже давно не дають спокою.

Повернувшись у кімнату, відкриваю шафу, беру чорну футболку та легінси, швидко їх одягаю, взуваю вже потріпані чорні кросівки. Підходжу до дзеркала, ще мокре волосся заплітаю в тугу косу, аби воно мені не заважало. І ще ненадовго затримую погляд на своєму відображені.

Я стала іншою. Минулого місяці мені виповнилося двадцять два роки. Але з іншої сторони на мене дивилася не дівчина, а жінка, котра, не дивлячись на свій молодий вік, достатньо настраждалася і зазнала багато болю. Колись моє волосся було пофарбоване у білий колір, але за ці два роки так і не знайшлося часу, чи бажання оновити фарбу. Тепер воно відросло, і натуральний темний колір, майже чорний, змішався з блідими залишками білого, створюючи хаотичні переходи від попелястого до глибокого каштанового. Волосся спадало трохи нижче плечей, іноді вибиваючись неслухняними пасмами, особливо після вітру або дощу. Обличчя стало гострішим, ніж раніше. Вилиці чіткіші, підборіддя твердіше, а очі більше не випромінювали ту наївну легкість, яка колись у них була. Вони стали темними – глибокими зеленими, як ліс. Вони бачили надто багато, щоб залишитися такими, як раніше. Багато смертей та жаху, котрого ніколи б не мало статися у реальному житті. Шкіра трохи зблідла, хоча на щоках ще інколи з’являвся легкий рум’янець, особливо після фізичних навантажень. Невеликі шрами, майже непомітні, залишилися на правій руці біля ліктя, і біля ключиці – сліди минулих битв, яких не стерти жодним часом. Я стала худішою, але не крихкою. Тіло набуло витривалості, кожен м’яз знав свою роботу. Руки більше не виглядали тендітними, а були сильними, готовими тримати зброю, або виконувати будь-яку іншу важку роботу.

Кинувши останній погляд у дзеркало, беру флягу з водою та виходжу в коридор. Сьогодні тренування проходитиме на відкритому майданчику за межами основного корпусу, бо там більше простору, та й на свіжому повітрі приємно займатися.

На виході мене наздоганяє Ліна – моя напарниця по загону. Вона завжди виглядає так, наче вже пробігла десять кіл ще до світанку.

Нещодавно Ліна вибрила волосся на скронях і пофарбувала його у зелений колір, проколола брову та ніс, де тепер красуються гострі шипи. Вона завжди носе все чорне, як байкери, і її вигляд ніби кричить про виклик цьому жорстокому світу. На її худорлявій фігурі завжди висять шкіряні куртки, порвані джинси та важкі черевики, що гучно відлунюють у порожніх коридорах нашого корпусу. Її руки прикрашені браслетами з металевими шипами, а на пальцях красуються срібні перстні, більшість з яких вона знаходить у покинутих будинках під час вилазок.

Ліна завжди гостра на язик, ніколи не боїться говорити правду і мє саркастичне почуття гумору, яке може або розсмішити, або загнати співрозмовника у глухий кут. Але за цим зухвалим образом ховається людина, яка пережила багато болю. Вона рідко говорить про своє минуле, проте в її очах – майже чорних – часом з’являвся вираз, що видає її думки. Вона не прагне уваги, але без неї загін здавався б неповним. Ліна  бунтарка, яка не дозволяє страху взяти гору. І хоч вона не визнає цього вголос, ми знаємо, що вона готова ризикувати собою заради кожного з нас.