ГЛАВА 1

Із моменту судного дня пройшло два довгих роки. Тепер немає великих мегаполісів, де колись кипіло життя і будувалися плани. Замість них стоять великі, розгромлені, побиті велетні. Вітер свистить у порожніх вікнах, несе запах попелу й металу, а на вулицях лежать уламки минулого – іграшки, зламані машини, порожні упаковки від їжі, розбите скло.

І жителі цих велетнів тепер не тільки люди, що були їхніми господарями багато століть поспіль, а й монстри, що поселилися поряд із нами. Ми назвали їх Бестіями.

Вони прийшли з темряви, що настала після катаклізмів. Ніхто не знає, звідки вони взялися. Чи були вони завжди серед нас, приховані від людського ока, чи з’явилися разом із руйнацією світу. Але одне ми зрозуміли точно: вони не мають жалю. Бестії полюють ночами, їхні очі світяться в темряві червоним, а голоси відлунюють у руїнах, змушуючи навіть найсміливіших завмирати від страху.

Ми, ті, хто вижив, сховалися в підземних бункерах, у зруйнованих станціях метро, у старих сховищах, за стінами маленьких міст, які тепер стали нашими новими домівками. Денне світло ще може захистити нас, але щоночі тіні Бестій нависають над нами. Ми не знаємо, скільки ще зможемо протриматися, але одне відомо напевне: ми більше не єдині господарі планети Земля.

Проте не всі схилили голови перед страхом. Деякі з нас стали воїнами, що наважилися кинути виклик Бестіям. Їх називають Мисливцями. Вони пересуваються безмовно, знають, як вбивати тварюк, і шукають відповіді, яких ми так відчайдушно потребуємо.

І серед них є я.

Мене звати Лілія. І я не збираюся просто чекати, поки темрява поглине нас усіх.