Частина четверта. Лікарня

Розділ перший.

Небо

Бути закритим у чотирьох стінах і прикутим до інвалідного візка інколи дає більше свободи, ніж будь-що інше...

 Я лежав собі на ліжку, споглядаючи яскраве нічне небо.

— І чому в темряві так світло? — подумав я, шукаючи на небі якісь сузір’я й милуючись яскравим білим місяцем, який лише почав рости.

 Через деякий час мою увагу привернуло легеньке червоне світло. Я подивився на нього й зрозумів, що це світиться пейджер. Взявши його до рук, я зрадів, побачивши на екрані годинник, який показував пів на третю ночі.

— Якщо я зараз викличу сюди лікаря, то він сердитиметься на мене. У нього ж був важкий день, а мені зараз просто немає з ким поговорити... — сказав я в темряву.

 Ще трохи подумавши й подискутувавши сам із собою, я вирішив усе ж натиснути кнопку виклику.

— Ще я з лікарями не говорив від нудьги! Та ще й невідомо, чи він зараз не в системі... Але якщо подумати, світ змінюється, і мені треба звикати до нього та підлаштовуватися під нові умови... — подумав я.

 Минуло кілька хвилин, і я почув, як відчинилися двері. За мить пролунав чоловічий голос:

— Ти мене кликав? Що сталося? — схвильовано запитав лікар.

— Кликав. І нічого не сталося, просто... — я не міг дібрати слів.

— Просто що? — запитав лікар, проходячи до середини кімнати.

— Просто мені нудно, і я хочу з кимось поговорити... — тихо відповів я.

— А-а... Зрозумів...

— То ви могли б трохи...

— Так, звісно, — з ентузіазмом мовив лікар.

— Дякую... — відповів я, полегшено видихнувши.

— То про що ти хотів поговорити? — запитав чоловік.

— Та не знаю... А звідки ви знаєте містера Дюбе? — трохи подумавши, запитав я.

— Це мій давній друг. Я вступив до медичного університету, а він почав вивчати психологію. На деякий час життя нас розділило, але згодом ми знову зустрілися й вирішили допомагати одне одному.

— Зрозумів... А як ви ставитеся до системи? Що у вас змінилося в житті? — я спробував обережно запитати лікаря, але, здається, вийшло не надто вдало.

— До системи ставлюся нейтрально, а життя змінилося не сильно. А в тебе? — коротко відповів він.

— До «Нового Закону» я намагаюся звикнути, а от моє життя розвернулося на сто вісімдесят градусів. Раніше я був маминим синочком, не мав дівчини і, як би це не звучало, не сидів у в’язниці. А тепер... — я важко видихнув.

— Зрозумів... Але зміни бувають як хороші, так і погані. Відносити їх до однієї з цих двох категорій варто лише тобі, адже те, що комусь здається поганим, для іншого може бути добрим, — філософськи відповів лікар.

— Цього вас Дюбе навчив? — спробував пожартувати я.

— Як я вже казав, спілкування з другом-психологом дає свої плоди.

— Зрозумів...

 Після цієї розмови над нами нависла незручна тиша.

— Ти, до речі, у якому класі навчаєшся? — запитав лікар.

— А? Що? — стурбовано перепитав я, виходячи з короткочасного трансу.

— У якому ти класі? — повторив він.

— У десятому... — коротко відповів я.

— А-а... Ну, у тебе ще все попереду. Зараз підлікуємо тебе, і все буде добре, — підбадьорив мене чоловік.

— Ага... Дякую...

— Нема за що, це моя робота, — відказав лікар.

 Я почув, як він усміхнувся, а потім чоловік поклав руку мені на голову й трохи розкуйовдив волосся.

— Хах...

 Цей жест трохи розвеселив мене й нагадав, що не всі люди ще зіпсовані.

 «А може, і справді не всі? Може, більшість просто вдає із себе чемних песиків, аби їх не забрали? — подумав я. — Не знаю, але мені подобається цей лікар. Та й у лікарні не настільки погано. Точно краще, ніж у в’язниці. Але якби сюди могли прийти мама й Ханна, було б іще краще».

 Мої роздуми перервав лікар:

— Синку, треба поспати. Завтра важкий день, — мовив він.

— Добре, я постараюся... — відповів я, не маючи жодного бажання спати.

 А раптом я знову побачу тих дівчаток? Не хочу! Не хочу, не хочу, не хочу...

— А ви завтра будете на роботі? — запитав я лікаря, сподіваючись почути позитивну відповідь.

— У мене завтра вихідний, — відповів він. Мені здалося, що й сам лікар не дуже хотів сидіти вдома.

— Зрозумів... — коротко сказав я й постарався зручніше влягтися на лікарняному ліжку.

— Спокійної ночі, — побажав мені чоловік.

— І вам, — прошепотів я йому та заплющив очі.