Розділ дев'ятий. День два

— Сніданок! Всі хутко пішли на сніданок! — кричав охоронець.

— Надіюсь, дадуть щось нормальне, бо після тієї вечері все стало в рази гірше, ніж було, — сказав я Протею.

— Надіюсь, цей кошмар не повториться, — відповів хлопець із легкою посмішкою.

 Ми спустилися на перший поверх і пішли в їдальню. Рука боліла, і я нею ледве рухав, але, з іншого боку, я вже звик до постійного болю, а особливо морального...

 Ми зайшли до їдальні, і мене почало нудити.

— Все добре? — запитав мене Протей.

— Так... — відповів я.

— Точно? А то ти якийсь блідий.

— Та згадав учорашній похід сюди.

— А-а... Зрозумів, — сказав хлопець. — Ну... Ти це пережив один раз, тому переживеш ще раз, якщо що.

— Ага... — томно протягнув я з легкою посмішкою.

 Ми взяли підноси й стали в чергу.

— То вже другий день... — подумав я. — Залишилося тільки сьогодні прослухати те відео і завтра, а потім зможу гуляти.

 Черга дійшла до нас. Сьогодні нам давали перловку з котлетою.

— Фух... Нарешті щось нормальне, — сказав я Протею.

— Егеж. Не треба буде тебе потім відкачувати, — сказав хлопець і легенько вдарив мене в плече.

— Добиваєш мене? — запитав я з посмішкою.

— Так точно. Щоб тобі поменше мучитися.

— Дякую.

 Ми взяли по тарілці з їжею та пластикові виделки.

— Чого вона не металева? — запитав я.

— Щоб люди не робили самогубство тут, — відповів Протей.

— Ех-х... — сумно протягнув я.

 Ми прийшли до свого столика, біля якого познайомилися.

— Ще вчора ми не знали одне одного, але за цей короткий час дружби вже стільки пережили... — сказав я.

— Та не кажи... — мовив той.

— Лікар, поцілунок, крапельниця, отруєння...

— Таке деякі люди за все своє життя не переживають, а ми за один день встигли...

— Ага... Зате буде про що розказувати мамі й Ханні, — сказав хлопець і легенько посміхнувся.

 Я з острахом зачерпнув виделкою перловку і скуштував її.

— А це... непогано... — з підозрілістю прокоментував я.

— Ну, та й добре, що не отруїшся хоч сьогодні, — відповів Протей.

 Доївши свій сніданок, я, на диво, почувався нормально, хоча досі з підозрою ставився до тюремної їжі. Але все ж...

 Ми віднесли свої підноси й пішли до виходу з їдальні.

— О, хлопче, — сказав чоловік.

 Я підвів голову й побачив, що наткнувся на лікаря.

— Д-добрий ранок, — відповів я.

 Лікар подивився на мене й миттєво похмурнів.

— А де моя крапельниця? — запитав він.

— Яка крапельниця? — удав із себе дурника я.

— Яку я тобі вчора ввечері дав, — пояснив чоловік.

— А вона... — протягнув я, намагаючись виграти час і придумати брехню.

— А він біг у туалет, і крапельниця впала та зламалася, — втрутився Протей.

— Ось воно що... — відповів лікар.

— А це в тебе... — сказав лікар і показав пальцем на мою пов'язку на руці.

— А це коли крапельниця впала, то висмикнула катетер, — пояснив я.

 Лікар із недовірою подивився на мене. Було видно, що він щось підозрює.

— А чого до мене не пішов?

— Бо я не знав, чи ви вже є на місці, — збрехав я.

— Зрозумів... Ну то давай пішли до мене в кабінет. Там я тобі накладу нормальну стерильну пов'язку.

— Та... та не треба, — ледь видавив із себе я. — Ви ж ідете їсти, так що смачного, а ми пішли, — мовив я й постарався пройти повз лікаря.

— Стояти! — гукнув чоловік. — Сніданок почекає, тому пішли до мене, — наказав він і розвернувся, щоб піти.

 У мене не залишалося іншого вибору, окрім як послухати його й піти за ним.

                                          ***

 Ми вийшли зі столової й рушили до кабінету лікаря. Протей наполягав піти зі мною, але я відмовився, оскільки не хотів, щоб і він постраждав у разі чого.

 Прийшовши до кабінету, лікар відчинив для мене двері й криво всміхнувся, запрошуючи всередину.

— Проходь і сідай, — сказав він, а потім зайшов до кабінету та зачинив двері, залишивши Протея з іншого боку.

 Лікар тихо пройшов до свого столу. У кабінеті було настільки тихо, що чітко було чути кожен його крок.

— І що робити? — подумав я. — Для чого я тут?

— Про що думаєш? — запитав мене лікар і сів за стіл.

— Та ні про що, — збрехав я.

— Та що ти? — перепитав чоловік. — А може, все ж тобі цікаво, чого ти тут?

Чоловік почав знімати мою пов'язку з руки.

— Та ні... Ви ж сказали, що я тут для перев'язки руки, — з недовірою в голові, але з упевненістю в голосі відповів я.

— Ой, малий... — томно протягнув чоловік. — Наївна ти дитина...

— Чого це? — ошелешено запитав я.

— Та бо ти досі так нічого й не зрозумів...

— А що я мав зрозуміти? — поцікавився я.

Лікар повільно потягнувся до шухлядки й дістав звідти якусь табличку, а потім поклав її на стіл.

— Знаєш, що на ній написано? — запитав лікар із кривою посмішкою, від чого по моїй шкірі пробігли мурашки.

— Ні. Я ж не дивлюся крізь стіни, — відказав я, збираючи всю свою сміливість.

— Ну то подивись, — відповів він і повільно підсунув табличку до мене.

 Я тремтячими руками взяв її. Від переживання та страху почав тихо читати напис.

— Лікар Хар'є Моллер... — прочитав я.

 Я сіпнувся й відкинув табличку в інший кінець кімнати, а серце шалено закалатало.

— Не... Не може бути! — крикнув я. — Це ж неправда... Так? Це просто тупий жарт?

— Е-е, ні, дитинко... Більше ніяких жартів, — відповів лікар.

— Але ж як ви тут опинилися? — запитав я.

— Це довга історія, тому давай одразу до суті? — запропонував лікар.

 Він сердито встав зі свого місця й дістав із кишені шприц, у якому була якась сироватка.

— Не... Не треба... Будь ласка... — тихо просив я, затинаючись.

 Серце виплигувало з грудей, а дихання перехопило настільки, що я ледве міг дихати.

— Не треба? Будь ласка? — повільно перепитав лікар.