Розділ восьмий. Наслідки

Я прокинувся посеред ночі від дивного поколювання в руці з катетером, та ще й добавок пульсувало.

— Та ну, що це? — тихо, з роздратуванням запитав я сам себе і почав легенько чухати те місце.

Пляма почала легенько пекти.

— Може, нафіг зняти цю крапельницю? Мені й без неї було добре, — подумав я.

Я перестав чухати слід і вирішив сходити в туалет та промити його холодною водою.

Встав із ліжка і пішов до охоронця. Повезло, що цього разу він був на місці.

— Відкрийте двері, будь ласка, я в туалет хочу, — прибрехав я.

— А мені що з того? От маєш куток у кімнаті, там і сходи, — сердито відповів чоловік.

— Та мене нудить! — трохи голосно сказав я.

— А... Ну якщо навіть так, то йди, — мовив чоловік і з кислим обличчям відкрив мені двері.

— Дякую.

Я побіг у вбиральню, бо рука з кожною хвилиною почала все сильніше пекти.

— І чого мені не живеться нормально? — подумав я.

Добігши до туалету, я з усієї сили відкрив двері, неначе я якийсь терорист.

— О-о... — тихо сказав я, коли занурив руку під холодну воду.

— Може, мені до лікаря того сходити зараз? Нехай знімає мені той катетер.

Коли біль почав повільно послаблюватися, я зміг спокійно видихнути.

— Ну нафіг! Я краще наступного разу буду над туалетом висіти, ніж ще раз сходжу до цього лікаря з отруєнням.

Коли біль у руці повністю відпустив, я сходив у туалет, бо коли ще така можливість буде? І пішов у свою камеру.

Прийшовши до кімнати, я побачив, як охоронець з усієї сили штовхнув двері за мною, через що звук від їхнього закривання луною роздався по всій в'язниці.

— Що сталось? — тихо запитав мене сонний Протей.

— Охоронець буянить, — відповів я.

— А-а... Зрозумів, — сказав хлопець. — Ти чого ще не спиш?

— Та рука почала пекти, та й біг у туалет, щоб промити той слід, — пояснив я.

— Може, до лікаря сходиш? — запропонував він.

— Ні! — трохи голосно відказав я. — Досить із мене тих лікарів, а особливо таких...

— Зрозумів. Ну то йди спати, а зранку тобі вже знімуть той катетер, — сказав Протей.

— Добре... — відповів я і пішов до свого ліжка.

Прийшовши до свого ложа, я ліг і заплющив очі.

— І чого в мене жодна ніч у цій в'язниці не може пройти нормально?... — подумав я.

                                            ***

 Ранок.
 Я прокинувся від дивного відчуття в животі й бридкого присмаку в роті.
— О ні, — сказав я і побіг до виходу з камери, забувши про крапельницю, через що вона впала.
 Смикнув двері, вони закриті, і я почав кричати охороні. У ту мить мені було все одно, що я когось розбуджу, головне було швидко дістатися туалету.
— ОХОРОНА! — голосно викрикнув я.
— Та чого ти хочеш? — запитав мене перевіряючий.
— Ти бачив, котра зараз година?
— Та мені все одно на годину і на вас тим більше. Відкрийте мені ці довбані двері, щоб я міг побігти в туалет, — кричав я йому.
— Ось воно як. Ну знаєш, мені теж байдуже на твій маленький сечовий міхур, — сердито відповів чоловік.
— Та ви не розумієте, мене нудить, — сказав я і одразу закрив рот рукою, бо відчував, що зараз із мене вийде все, що лише може.
— Ой Боже, — пробурмотів він мені, — на, виходь.
Перевіряючий відкрив мені двері, і я як куля побіг у туалет, доки за мною була причеплена крапельниця.
Добігши до туалету, мене знудило в раковину.
— Ну хоча б не на підлогу, — подумав я і пішов у кабінку туалету.
— Чортова крапельниця, — вилаявся я і з адреналіном у крові смикнув за катетер, через що мене вдарив різкий біль, і я скривився, але був радий, що нарешті позбувся його.
— Так краще... — сказав я, з полегшенням видихнувши, і помітив, як по руці стікала кров.
— Ще цього, блін, не вистачало, — вилаявся я. — Та пішов він, той лікар.
 Я вийшов із туалету і пішов до раковини, потім зняв із себе кофту і відірвав від неї шматок тканини, намочив його, приклав до рани та пішов до Протея.
По дорозі до свого друга з руки все сильніше текла кров, і її краплі падали на підлогу, через що знизу з'являлася яскраво-червона доріжка.
— Ей, хлопче, — гукнув мене чийсь голос позаду.
— Що? — сердито запитав я.
— До лікаря піди, а потім поприбираєш за собою, — сказав охоронець.
— Якраз до нього і йду, — збрехав я і криво всміхнувся.
 Зайшовши у кімнату, я розбудив Протея.
— Гей, вставай, — будив я його.
— А? Що? Чого тобі? — сонно питав хлопець.
— Перев'яжи мені руку, — сказав я йому.
— Яку рану? Від чого? — не розумів друг.
— Та я катетер висмикнув із руки, і от тепер кров йде, — пояснив я.
— Ну то сходи до лікаря, він тобі і перев'яже, — запропонував він.
— Ні, до цього виродка я більше не піду.
— Ой Боже, добре, давай руку.
Протей сів на ліжку, і я простягнув йому руку.
— Та... тут кров як із крану ллється. Піди до лікаря, нехай він тобі ту рану обробить і нормально перев'яже, — сказав Протей.
— Я тобі вже сказав, що я більше ніколи не піду до того недолікаря, — відказав я.
— Ну... Тоді, якщо піде зараження, вени себе, — відповів хлопець і почав перев'язувати руку.
— Та сильніше затягуй, — казав я йому.
— Тоді в руку взагалі кров поступати не буде, — відказав він.
— Ой добре, роби, як знаєш.
Я був сердитий і нервовий, але не розумів чому. Протей намагається мені допомогти, а в результаті я йому грубіяню.
— І ким я став? — запитав я сам себе.
— Що кажеш? — поцікавився хлопець.
— Нічого, просто думки вголос, — пробурмотів я.
 Пройшло декілька хвилин.
— Ну всьо... — сказав Протей. — Як то кажуть: «Допоміг чим зміг».
— Мг, дякую, — відповів я.
— А не хочеш розказати, як це сталось?
— Та як, як? Звичайно, — мовив я. — Мене почало нудити, я добіг до вбиральні і, доки мене нудило, я вирішив зняти той катетер.
— А чого ти просто до лікаря не сходив, аби він тобі його безпечно зняв? — запитав хлопець.
— Боже! Якщо ти або хтось ще хоч раз заїкнеться про того лікаря, то я за себе не ручаюсь, — відказав я.
— Та всьо, всьо, — заспокійливо мовив Протей.
Я пересів до себе на ліжко.
— Господи, якщо Ти існуєш, то зроби так, щоб той чортовий лікар більше не з'являвся у моєму житті і щоб я його більше ніколи не бачив, — помолився я Всевишньому.